Одна моя знайома стверджує, що Господь надсилає нам певні знаки щодня, тільки потрібно вміти їх відчитувати. То не є якісь магічні символи, які раптово з’являються в небі. Бо якщо таке й трапляється, то я б назвала таке явище чудом. Моя знайома радше наголошує на тому, щоб бути уважним та спостерігати за природою, тваринами, людьми, адже все це є творінням рук Божих і їхня поведінка часто є своєрідною наукою, такими собі притчами для нас зі щоденного життя.
Хто з нас не читав притч Бруно Ферреро? Мені завжди здавалось, що ті історії автор вміло брав із повсякденного життя. Але його майстерність була в тому, щоб ПОБАЧИТИ і вміти зробити з того ВИСНОВОК.
Своєрідною притчею з реального життя став випадок, який я помітила в храмі Всіх Святих Українського народу м. Івано-Франківська під час Служби Божої для дітей. Перш за все маю розповісти, що Богослужіння для дітей у нашому храмі повністю відповідає своїй назві. Під час Літургії священникові прислуговує багаточисельна вівтарна дружина, в якій налічується біля десяти хлопчиків віком від 5 до 13 років. Службу супроводжує спів дитячого хору, а серед храму невеликі дитячі фани також тримають діти. А коли наближається момент Святого Причастя, то до священника формується довжелезний ланцюжок із дітвори, які набожно складають руки на грудях і чемно підходять до Причастя. На цій Літургії ніхто не звертає увагу, якщо дитина ходить по церкві, на лавочці бавиться з лялькою чи машинкою або ж просто малює. Отець Василь Чорній, який провадить таке Богослужіння, тішиться з чисельної присутності діток у храмі і лиш десь колись, коли гамір стає сильнішим, просить подивитись на його окуляри. В такій жартівливій формі він закликає малечу бути тихіше.
Отож про випадок у храмі. Минулої неділі дитячу Службу Божу очолив о. Ярослав, а о. Василь зайняв місце у куті храму, очікуючи людей до сповіді. Літургія вже тривала хвилин 10, та ніхто до отця не підходив. Чи то дорослі чекали часу Великого Посту для сповіді, чи були не готові, але місце біля сповідника залишалось порожнє. Тут зненацька малюк 2-3 років, який бігав жваво по храму, наблизився до отця і не довго думаючи, став на коліна перед отцем, імітуючи сповідь. Отець побавився з малечею, а потім мама забрала дитину до себе, аби не заважав. Місце перед отцем знову порожнє. Зазвичай священник у такій ситуації встає та повертається до святилища. Проте о. Василь сидів та чекав… І знову той самий малюк підбіг до отця та клякнув перед сповідником. Отець погладив дитину по голівці, побавився, а вже за декілька хвилин мати знову забрала його. Малюк більше не займав «забороненого» місця, тільки кружляв неподалік від священника, а той по-приятельськи йому підморгував.
Уже завершувалась проповідь, а людей до сповіді так і не було… Аж тут підвелась одна жінка та стала на коліна перед сповідником. За нею чергу до сповіді зайняла молода дівчина, потім підійшов хлопчик і також став у чергу. Так поволі до черги перед сповідником підходили й інші люди.
Зазвичай Бруно Ферреро після таких оповідок писав висновки. У мене їх є декілька. Ця маленька дитина стала інструментом в руках Божих, бо вказала дорослим на те, що сповідник чекає на кожного, хто хоче покаятися. А священник довів, що інколи потрібно мати витримку, терпіння та дочекатись того, хто мав би прийти. Не опускати рук, не залишати того місця зустрічі, бо інший може мати сумніви, вагатись, мати страх, але інколи маленький поштовх змусить рухатись у правильному напрямку.
І останній висновок: ця «нечемна дитина», на яку в інших храмах, напевне, насварили б, або ж яку при першому шумі одразу б вивели з церкви, можливо, дала поштовх до покаяння для інших. Тому не забуваймо слова Христа: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене, таких бо Царство Небесне» (Мт. 19:14).
Віра БІЛА.
