Через хворобу та байдужість лікаря Василь Вівчарик пізнав Бога і згодом допоміг горе-медику знайти душевний спокій.
Василь народився кволим і слабким. Він був другою дитиною Іванни та Романа, робітників заводу. На час народження малюка матері вже було 43 роки, її старшому сину Миколі виповнилося 22. Він закінчив училище, відслужив у армії, працював будівельником та жив окремо від батьків. Хлопець радів, що у нього буде брат, а от батько розлютився, дізнавшись про вагітність дружини. Чоловік одразу запропонував дружині зробити аборт, бо «перед людьми соромно, що в таких «старих» буде маля». Іванна — практикуюча християнка – категорично відмовилася. І Роман покинув сім’ю: з’ясувалося, що у нього давно вже була інша жінка, до якої він таємно учащав.
Увесь тягар клопотів про хворого Василька ліг на плечі матері та старшого брата. До п’ятирічного віку жінка з молодшим сином майже увесь час була в лікарнях. Та згодом Василько поволі одужав. І в школі майже не хворів. Щоправда вчитися не любив, зате став вправним футболістом і навіть грав у юнацькій збірній області. На матчі за участю Василька завжди приходили мама з братом, які пишалися хлопчиком. Вівчарики мріяли, що Василько стане знаним футболістом, виступатиме за відомий клуб, переїде до Києва, а може навіть за кордон. Але мріям не судилося збутися. Під час одного з матчів його сильно ударили по нозі. У футболі це звична справа. Та велика гематома не зникала.
Мати пішла з сином у лікарню. Медики довго оглядали ногу, згодом відправили юного футболіста на аналізи. Результати були невтішні. Про це хлопець дізнався з підслуханої розмови мами з лікарем. «Шанси, звісно, завжди є, проте це… пухлина. Потрібні додаткові обстеження, лікування, хіміотерапія, напевно, й операція. Усе це краще зробити хоча би в Києві. Ще й, розумієте… потрібні гроші, і то чималі», – казав Іванні дебелий високий медик. Василько тоді ще мало що з того розумів, лише відчував, що з футболом доведеться розпрощатися. Потім було багато болю і страждань, лікарня, уколи, таблетки, крапельниці «хімії», заплакане обличчя мами, стримані підбадьорювання брата: «Тримайся, малий, ти ще заб’єш свій найважливіший гол».
Лікував Василя Олег Ярославович, той дядько, розмову якого з мамою підліток підслухав під кабінетом. На жаль, хлопцеві довелося знову випадково підслухати ще одну невтішну бесіду. «Вашому синові потрібні сильніші ліки, шукайте гроші та їдьте до Києва»,— «наступав» на змучену матір медик.
«У мене ж нема грошей, і так продали все, у людей просили, напозичали, вже й соромно в очі багатьом глянути. Я не працюю, старший син теж ледве зводить кінці з кінцями. Може, якось можна зробити так, що його безкоштовно візьмуть на операцію, посприяйте, я вас благаю», — ридала жінка. Та лікар байдуже відвернувся і сказав, що він не представник благодійного фонду, а Іванні він радить надалі звертатися до добрих людей. І, коли вона матиме потрібну суму, тоді нехай приходить щось «порішати». Далі цинічно додав, що коли грошей не назбирає, то може молитися, і «може, станеться чудо»…
Іванна з сином повернулися додому. Жінка старалася не показувати хвилювання, виходила плакати в коридор і… багато молилася. Просила, аби і син молився. Та Василько не хотів. Хлопець розумів, що грошей матері не назбирати, що лікар безкоштовно нічого не вирішить і навіть потайки бажав тому… смерті.
«Коли біль став нестерпним, я врешті-решт вирішив… молитися, бо більше мені не зоставалося нічого, — продовжує пан Василь. — Спочатку молитва була просто словами, які я завчив. Та через кілька днів, на превеликий подив, мені полегшало. Щоразу після молитви я засинав і довго спав. Можете не вірити, але згодом мені стало краще».
Згодом підліток почав ходити з мамою до церкви. Там йому ставало спокійно, затишно, і… не боліла нога. Коли через певний час мати знову повела сина на огляд до Олега Ярославовича, той не міг оговтатися. Він довго розглядав десятки паперів з аналізами, крутив навсібіч рентгенівські знімки… «Що ж… і таке буває. Ваш син здоровий, але… будьте обережні, бо все ще може повернутися, а у вас складне матеріальне становище», – знічено говорив ошелешений дивним одужанням малого пацієнта медик.
Далі для Василька все закрутилося в шаленому вирі: постійні відвідини храму, важке рішення назавжди покинути спорт, закінчення 9 класів, розмова з духівником отцем Іваном про те як жити далі. «Тобі, сину, треба якийсь фах здобути, бо знаю, що навчання тобі важко дається. Твій брат каже, аби ти вступав, як і він, до училища та вивчився на будівельника, – радив священник. – Далі Господь покаже, що робити».
Василь не одразу погодився покинути спорт, але слово духівника було для нього важливим. Щоправда в училищі юнак ледь не зв’язався з поганою компанією та не зійшов на манівці. Допоміг брат, який забрав його на роботу. Василь знову почав ходити до церкви. Там познайомився зі скромною спокійною дівчиною Тетяною. Незабаром молоді взяли шлюб, Василеві було лише 19. У 20 він уже був щасливим чоловіком та батьком. А ще молодик став помічником голови церковної «двадцятки». Згодом зібрав будівельну бригаду, з якою почав їздити на спорудження храмів по всій Україні. Коли повертався з роботи, то щодня бував у храмі та допомагав паламареві.
…Одного разу після Вечірні Василь побачив у церкві змученого кремезного чоловіка. Виглядав він як безпритульний. Дивний дядько мовчки стояв на порозі порожньої церкви. Згодом тихо підійшов уперед, а далі упав на коліна та плакав. Василь спостерігав за ним, чекав, що чоловік сам підійде, але марно. Тоді підійшов Василь. «Може вам потрібна допомога?» — тихо запитав. «Мені вже нічого не допоможе, — відповів чоловік. — Хоча, можливо, станеться чудо». Десь Василь уже чув ці слова…
Дивний відвідувач храму розповів, що його звати Олег Ярославович, працював лікарем. Але допомагав переважно тим, у кого були гроші. Жив добре, заможно, нічим не турбувався. Про Бога та церкву… згадав у найтяжчі хвилини, коли в аварії загинули дружина й донька. Після трагедії почав пиячити, на оковиту витратив усі свої заощадження, а потім розпродав усе, що було в розкішній квартирі, тепер помешкання – пустка. І на душі — пустка. «Я не можу так далі жити, не хочу, не буду… Не знаю чому, але прийшов до церкви, аби перед Богом виговоритися і покінчити з остогидлим життям!», — зірвався на крик чолов’яга.
А перед очима Василя, наче кіноплівка, за мить перекрутилося півжиття: лікарня, кабінет, Олег Ярославович, болить нога, заплакана мама, «…а, може станеться чудо»… Це ж він, отой лікар, через якого молодик ледь не помер, і… через якого… навернувся до Бога. Василь попросив колишнього медика трохи почекати, а сам зателефонував духівникові. Отець Іван незабаром був у церкві, довго розмовляв з нещасним, молився і просив чоловіка… не поспішати з самогубством. «Ви — лікар, а лікарі сильні, тому не дозволяйте, попри найгірші обставини, зламати вас, — віднаходив потрібні слова священник. — Я пропоную вам… роботу, не лікарську, а просту, будете допомагати нам при храмі. Ми ж допоможемо вам облаштувати спустошену квартиру». Олег Ярославович ще довго впирався, щось доводив, навіть кричав, але зрештою погодився та пообіцяв не скоювати самогубства.
Неймовірно, але колишній медик виявився добрим організатором. У його руках робота кипіла, а люди слухалися. Отець Іван радів, що вдалося врятувати заблукалу душу. А Василь, коли допомагав заносити нові меблі в помешкання Олега Ярославовича, зізнався, що він – один з його колишніх бідних пацієнтів. І що з ним таки трапилося чудо. Тепер чудом Божої любові він поділився з ним, лікарем, якого колись ненавидів і якого пробачив. «Я навіть радий, що так трапилося, бо через вашу байдужість я навернувся до Бога, маю родину, синочка, добру роботу та спокій у душі».
В Олега Ярославовича безперестанку текли сльози по обличчі…
Сабіна РУЖИЦЬКА.
