«Цьоцю, мені у вас на колінах краще сидіти, ніж у мами».
«Та яка ж вона тобі цьоця?» – буркнула стара Юстина, що лущила квасолю, сидячи на трохи перекошеній табуретці, покритій багатьма шарами фарби. Колись вона, молода мама, сиділа на тій самій табуретці, тримаючи на колінах маленьку Галинку, теперішню маму Микольця.
«Вона – мати твоя!», – вклавши в цю фразу, мабуть, весь свій біль, розпуку і тривогу за ті пройдені роки, що відшуміли з буйними вітрами.
Галина цього не очікувала від своєї матері. Багато років тому вони все вирішили, домовились ніколи Микольцеві не розказувати про те, що трапилося в родині. Сьогодні, через десять років, Юстина порушила цю домовленість. Галина не образилась на свою матір. Вона тільки подивилась в її бік, потім перевела погляд на хлопчину. Легенька посмішка торкнулася губ. Малий Миколка, якому виповнилося десять років, так нічого й не второпав. Він переводив погляд то на стареньку бабцю Юстину, то на Галину, яку вважав своєю цьоцею (тіткою).
А було все ось як. Галина в подружжі з Анатолієм народила двох синів. Жили вони, як всі люди, бо кожен мешканець села то волочив за собою біду, то двигав її на плечах або пхав її перед собою. Важко жилося всім.
Анатолій, щоб утримати сім’ю, подався на заробітки в Росію. Так тривало впродовж двох років. Додому приїжджав на великі свята. Третього року Анатолій «спалив ходаки». Як поїхав, так і не повернувся. Подейкували, що він має коханку в Росії, але Галина не дуже тим переймалася, мовляв, із заздрощів пліткують. Та, як кажуть, нема диму без вогню. Почуте виявилося гіркою правдою.
Важко їй доводилось піднімати дітей. Петрикові було тоді лише п’ять, а Василькові – три рочки. У матеріальній скруті минуло три роки. Можливо, в серці своєму молодиця ще сподівалася, що блудний син віднайде дорогу до своїх дітей і дружини. Галина була вродливою молодицею. Самотній жінці докучали «кавалери», але вона всім відмовляла у залицянні. Хлопчики підростали, а їй ставало все важче і важче. Звичайно, Юстина, мати Галини, допомагала їй чим могла. Але двом жінкам без чоловіка ґазди важко доводилось вирішувати життєві питання.
Одного разу в село приїхав агроном – статечний панич. Багато представниць протилежної статі кинули на нього око. Та він запримітив Галину, яка в той час працювала в колгоспі. Чи задурив їй голову, чи довірилась йому – хтозна. Подейкують, що Галина питала: «Чи віддаєш ти належне тому, що у мене двоє дітей?». Степан (так звали агронома) запевняв, що все буде гаразд, житимуть, як у Бога за пазухою. Але не так сталося, як гадалося. Степана перевели на інше місце праці, і за ним, як кажуть, слід простиг. Галина вдалася до пошуків, але безрезультатно.
Про Галину в селі пішла недобра слава, мовляв, дитину (Микольця) нагуляла. В хаті між дочкою і матір’ю все частіше спалахували сварки. Вже ніхто й не пам’ятає, як зародилася думка, щоб віддати Миколку на усиновлення рідному братові Галини – Іванові, який проживав в обласному центрі і в якого ось уже з десяток років не було дітей.
Два старші хлопчики не дуже сумували за братиком. Вони звикли один до одного і їм було комфортно удвох. Іван з Ольгою (так звали дружину) часто навідувались в село. Перші роки брат навіть допомагав сестрі, в чому була потреба. У бабусі Микола кожного разу відчував ніжне й тепле ставлення тітки Галини до себе. Ось і тепер, коли його залишили погостювати, Галина вмостила хлопчину на коліна і ніжно-ніжно пригорнула до себе. Юстина не витримала душевного тягара і відкрила цю таємницю.
…Микола підріс, з роками змужнів, вивчився. Тепер він – адвокат у юридичній конторі. Ні на кого не тримає образи. Він називає мамою і Ольгу, і Галину. Старші брати Миколи також знайшли себе в житті: один ходить у далеке плавання, а інший –інженер на заводі. Та Микола серед них вважає себе найбагатшим, бо має аж дві мами.
о. Дмитро ХАЛУС.
«Нова Зоря», ч. 10, стор. 7
