У минулому номері «Нової Зорі» ми роздумували над творчістю Лесі Українки та її стосунки з Богом. Схоже і з творчістю Тараса Шевченка, адже старше покоління добре пам’ятає, як радянська ідеологія нав’язувала суспільству стереотип Шевченка атеїста…
Справді, в його творчості неодноразово зустрічаються суперечки з Богом. Але вже сам факт цих суперечок заперечує постать Тараса як невіруючого. Адже як можна сперечатися з кимось, в чиє існування не віриш?.. То що ж, ще гірше, він зневажає Бога?
Спробую знайти відповідь через ось це цікаве порівняння. У 2016 році, в рамках циклу роздумів про надію, на одній із загальних аудієнцій Папа Франциск представив постать праотця Авраама, про якого святий Павло в Посланні до Римлян говорить, як про приклад віри й надії: «Він, проти надії надіявшись, повірив».
«Авраам почувається самотнім, він – старий та втомлений. Як і надалі довіряти?». Він починає нарікати… Однак, за словами Папи, це його нарікання перед Богом «є формою віри та молитвою», адже ні на що не зважаючи, він і надалі вірить у Бога й сподівається. Бо ж в іншому випадку не мало би сенсу запитувати Господа, пригадувати Йому про обітниці. «Віра, – сказав Папа Франциск, – це не лише мовчанка, яка все беззаперечно приймає, надія не є впевненістю, яка убезпечує тебе від сумнівів та розгубленості. Дуже часто надія є темрявою, але саме там перебуває надія, що допомагає прямувати вперед. Віра означає також змагатися з Богом, показувати Йому свою досаду без «побожного» лукавства […] Надія також означає не боятися побачити дійсність такою, якою вона є, і приймати її протиріччя». За словами Святішого Отця, ми повинні «навчитися від нашого праотця Авраама» також і цього «способу молитви».
А що Шевченко? Попри всі суперечки з Богом, поет аналогічно у своїх віршах все одно звертається до Нього ще змалечку: «А я собі у бур’яні молюся Богу…». За приблизними підрахунками, слово «Бог» у творчості Шевченка зустрічається майже вдесятеро частіше ніж слово «Україна». І, напевно, вже тільки цей факт може свідчити про істинну віру поета. З його біографії та поезій відомо, що він безперестанно молився, дотримувався посту, читав псалтир і ходив до храму! Але, водночас, аж ніяк Тарас не терпів деградованих тодішніх церковнослужителів, зіставляючи їх з фарисеями…
Свою нещасну долю, а разом з нею і решти кріпацького суспільства Шевченко порівнював з постаттю багатостраждального Йова, який, сидячи на гноїщі й терплячи несказанні душевні й тілесні муки, все ж прославляв Бога і дякував Йому за все, послане Ним! «Бог покарав мене ще й тілесним недугом. І я тепер, мов Іов на гноїщі, тільки мене ніхто не провідає. Як би все те розказати, що я терплю тепер по любові і милості милосердного Бога, то і за тиждень не розказав би».
А чого варті рядки з поеми «Марія», які віддають велич і славу Діви Марії!
Все упованіє моє
На Тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє Твоє,
Все упованіє моє
На Тебе, Мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, Благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, Пречистая, на їх,
Отих окрадених, сліпих
Невільників. Подай їм силу
Твойого мученика-Сина,
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого, самого краю.
Достойно пітая! Благаю,
Царице неба і землі!
Воньми їх стону і пошли
Благий кінець, о Всеблагая!
У ці Шевченківські дні, готуючись до Великого посту, на завершення хотілося б підкреслити одну з найвеличніших християнських чеснот, якої досягти може не кожен християнин, а лише той, хто має віру нелицемірну – це працювати над власним удосконаленням, це смирення. Це – найвища досконалість, яку може досягти людина в земному житті і яка вміщує всі інші чесноти. І Тарас Григорович досягнув її – з листів, щоденникових записів вимальовується образ великого його смирення перед людьми і перед волею Божою.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
