Дорогі Друзі,
так склалося, що ми, звертаючи погляд на нашу історію, знаходимо в ній чимраз більше сумних подій. Можливо, ці події у нашій історії творять навіть чи не переважаючу більшість…
Схоже, як Христос оплакував долю Єрусалиму, який мав бути знищений, так і ми згадуємо зруйнування татарським нашестям золотоглавого Києва в 1240 році. У нашій пам’яті закарбувалася битва під Берестечком (18 червня-30 червня 1651 р.), драматизм Полтавського бою (1709 р.), підступне нищення Січової Запорізької республіки, Емський указ (18 (30) травня 1876 р.) і Валуєвський циркуляр (30 липня (18 липня) 1863 р.) про заборону української мови. А з недавніх історичних подій – муравйовські погроми, розстріляне Відродження 20-х, голодомор тридцять третього, чорна наруга тридцять сьомого, операція «Вісла», чорнобильська трагедія. І це лише невеличкий перелік з трагічних подій наруги над українським народом з боку північного сусіда…
Але ще донедавна нам здавалося, що це вже минуле, яке ніколи більше до нас не повернеться. Та ні… Саме в ці дні шість років тому в Україні розпочався найтрагічніший етап Революції Гідності. У період 18-20 лютого 2014 року в центрі Києва загинули близько ста осіб, кілька десятків зникли безвісти, більше тисячі дістали поранення, а сотні – були заарештовані та піддані тортурам. І це ще не все… Саме п’ять років тому, 18 лютого 2015 року, після тривалої оборони Дебальцевого українські військові залишили місто. За даними Генерального штабу ЗСУ, під час бойових дій в районі Дебальцевого у період з 15 січня по 18 лютого загинуло 110 військовослужбовців, 270 – поранено, 7 – взято в полон та 18 – зникли безвісти. За весь час оборони Дебальцівського виступу загинуло 136 та було поранено 331 військовослужбовців ЗСУ. На жаль, і на цьому ще не кінець, бо й декілька днів тому, 18 лютого 2020 року агресор вирішив відзначити свої «ювілеї», пішовши знову у наступ. Зранку 18 лютого бойовики атакували позиції підрозділів Об’єднаних сил України поблизу Новотошківського, Оріхового, Кримського, Хутора Вільного, що поблизу Золотого, тривав бій, у якому Україна зазнала втрат (один загиблий, четверо отримали поранення).
Вбивство, розбій, тортури, знущання над полоненими… Все це зло чиниться не лише окремим людям чи окремій країні, а й самому Богові, Який ототожнює себе з кожною терплячою людиною: «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25:45). Саме ці слова ми почуємо в наступну М’ясопусну неділю в наших храмах. Це вже четверта неділя поспіль, яка готує нас до Великого Посту.
Якщо нерідко нам, християнам, закидають, мовляв, де ваш Бог-Любов, чому страждають невинні, то саме в наступну неділю ми можемо почути найяскравішу відповідь про те, де Він! Він воплотився і став одним з нас. Взявши на себе все людське, окрім гріха, – голод, холод і страждання… У водах Йорданових Він став на наше з вами місце, там, де люди залишали свої гріхи під час хрещення, щоб взяти наші з вами рани на себе! У Воплоченні та Хрещенні Господньому відбулася справжня комунікація Бога з Людиною. Він входить у все людське, щоб людина нарешті, почувши Його, слідувала за Ним. Адже грішна людина більше не чула заклику Божого «Адаме, де ти?»… Так само не почула вона і пророків. Тому Бог сходить до людини, щоб знову підняти її до рівня Божества. Він проклав нам сліди, правильний шлях нам відомий, вибір – за нами… Христос, чекаючи на вільний вибір людини, «щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (Тим. 2:3), сьогодні невидимо плаче з матір’ю, яка оплакує свого загиблого на війні сина. Не залишає Він сьогодні пораненого і вирушає у морок підвалу з полоненим. Христос з тими, хто в страшних умовах війни з усіх сил втримує свої руки від насильства, але водночас, якщо це потрібно заради захисту своєї країни, готовий життя своє покласти за ближніх своїх. А ще більше Христос сьогодні співстраждає й плаче і над агресорами, яких привела на війну жадоба насильства та хворобливо-амбітні геоплани, бажаючи їх навернути, адже Він прийшов, щоб дати свій мир усьому людству.
Своє бажання миру і любові між людьми Він закріпив, повисши на хресті. «Отче, прости їм, бо не знають, що чинять вони!» (Лк. 23:34), – хто не знає цих сповнених глибокого значення слів, які вигукнув Ісус із Назарету, повиснувши на хресті? Це одна з найбільш великих заступницьких молитов, вимовлених коли-небудь. Чітка і зрозуміла. Можливо, хтось заперечить тим, що дуже добре вороги наші знають, що вони роблять. Так, у дочасному вони добре знають свою мету, вона мізерна і жалюгідна… Але в площині вічності насправді не знають вони, що роблять, адже грабіжники, вбивці, крадії і всі нерозкаяні грішники Царства Божого не успадкують (пор. 1 Кор. 6:10).
Готуючись до Великого посту, постараймося насамперед заспокоїти наші серця та ввійти у молитовну тишу, незважаючи на те, скільки б нас не намагалися пересварити. Пам’ятаймо, ми з ніким не сварилися. Українські солдати не воюють на території інших країн: вони захищають свою землю й цілісність своєї держави і мають на це моральне та юридичне право, більше того – обов’язок. І скільки б не гриміли гранатомети, зберігаймо молитовний спокій, молячись безперервно і за тих, хто є там, на передовій.
А ще згадаймо у наших молитвах про тих, кому війна завдала такого болю, якого їм не під силу більше зносити. Розділяймо біль з тими, у кого він такий сильний, що їм не під їхні сили поки що підпустити близько до себе слово «прощення». А це насамперед матері, дружини, діти, які втратили у цій війні найрідніших. Це й ті, що у розквіті сил вимушено стали неповносправними…
Пам’ятаймо, Великий піст, до якого готуємося (початок – 2 березня), це не просто дієта. Добровільно утримуючись від надмірних страв, ми вправляємося в тому, щоб «не їсти один одного». Утримуючись від забав та музичних розваг, ми вправляємося в тому, щоб не грати на такому «музичному інструменті», як чужі нерви. Проводячи більше часу в молитовній тиші, ми вправляємося в тому, щоб не «бомбардувати плітками» наших ближніх. Піст – це духовні вправи, щоб навчитися більше любити Бога та ближніх. Саме про це і нагадує нам Христос у М’ясопусну неділю: «Все, що ви зробили одному з моїх братів найменших – ви мені зробили» (Мт. 25:45).
о. Іван СТЕФУРАК,головний редактор.
«Нова Зоря», ч. 8, стор. 3.
