Дуже часто людина в своєму житті зустрічається із складними випробуваннями і не знає, звідки брати сили для боротьби за виживання. Хочеться дати усім людям одностайну відповідь: «Бог і тільки Він дає нам сенс життя!» Повірте, жити треба так, щоб душа «наповнилася Богом». Ця віра — дарунок з висоти. А народжується вона глибоко в душі і дає зрозуміти, що ти — не самотня. Є хтось невидимий, який з тобою завжди поруч, додає впевненості, підтримує та оберігає тебе. В такі хвилини серце наповнюється радістю та ще більшою жагою до життя.
Сьогоднішня розповідь про мою ровесницю Богдану Мороз, з якою в дитинстві ми разом грались, яку Господь не покинув у найважчий час, а навпаки — дав силу віри, яка наповнила її серце. Сьогодні цю віру вона готова передати усім людям.
— Богданко, вже багато років ти зі своєю родиною мешкаєш в Італії. Як доля занесла вас так далеко?
— Мій чоловік Анатолій Везучий поїхав до Італії першим у 2005 році. До того я працювала в управлінні соціального захисту, пізніше — в районній державній адміністрації м. Тлумач. Щоб сім’я була разом, я вирішила їхати також. Чоловік наполіг, щоб я їхала разом із сином, якому ще не було й п’яти років. Отож 1 вересня 2005 року ми з Ромчиком вирушили в невідому нам Італію.
Спочатку було важко, бо не знали мови, не мали документів. Чоловік працював, а я з сином залишалася вдома. На початках ми проживали в чоловікової сестри. Пізніше винаймали квартиру. Через рік у нас народилась донечка Марічка. Роман пішов у перший клас італійської школи. Син вчив мову, а я – разом з ним.
Ми проживали в той час на околиці Риму, в містечку Фіано Романо, яке розташоване за 45 км. від української церкви Святої Софії в Римі. Тому на недільну Літургію ми їздили в Рим, але не часто, бо чоловік працював по змінах, і не завжди була можливість поїхати.
Я ходила на роботу, але більше часу проводила з дітьми, бо треба було відвести їх до школи, а після обіду забрати зі школи. Потім допомагала їм виконувати домашні завдання, а по вихідних займалися з ними українською мовою, читанням.
— Сім років тому вся твоя родина пережила великі випробування. З чого все почалося?
— У другій половині жовтня 2012 року однієї ночі в мене різко піднялася температура. Я подумала, що то звичайна простуда і почала приймати ліки. Але з кожним днем мені ставало все гірше, дуже сильно боліли кістки. Я втрачала вагу, на тілі почали виступати сині плями. Через кілька днів їх стало так багато, що чоловік наполіг негайно їхати до лікаря. Показники аналізів були дуже поганими. Мене поклали в лікарню 3 листопада, а наступного дня в нашого сина мав бути день народження. Лікар мене вже не відпустив додому. Хвороба прогресувала. 8 листопада мене перевезли до Риму в лікарню «Джемеллі». Після детальних обстежень у присутності чоловіка, лікар сказала: «У вас рак крові. Ми змушені робити хіміотерапію. Нам потрібна ваша згода. Зараз принесуть документи на підпис».
Це був шок! Я не розуміла, що робиться. Почала кричати, ридала і прощалася з життям. Сказала чоловікові, що йому робити з дітьми. І попросила покликати священника…
— Той день став переломним, але ти змогла опанувати себе і почалась довга боротьба за життя…
— Того ж дня, у п’ятницю, мені почали вводити «хімію». А в неділю до мене прийшов о. Макарій Іванишин із двома парафіянками з церкви св. Софії. Отець помолився, поблагословив і навчив молитися «Ісусову молитву», яка мені допомагала, особливо коли робили пункції. Одна з жінок, п. Оксана Лінецька, впродовж усього лікування провідувала мене, підтримувала, допомагала нашій родині. Чоловікова сестра доглядала наших дітей.
Лікарі сказали, що лікування затягнеться мінімум на шість місяців. Чоловік тоді працював на заправці, тож ходив виключно на нічні зміни, щоб приїздити до мене вдень.
А в Україні тим часом уже була зима. Дороги замело. Моя мама, щоб оформити візу, до Львова добиралася мікроавтобусом, перед яким трактор прогортав сніг. Вона, будучи хворою, не задумуючись, вирішила їхати з Обертина Тлумацького району в Італію, щоб допомогти нам.
Італійські лікарі, зважаючи на мої невтішні аналізи, попросили консультації у німецькій клініці. Звідти надіслали схему, за якою треба було лікуватися. І почалося…. Шість видів «хімії» через кожних п’ятнадцять днів. Перша госпіталізація тривала 41 день, були різні побічні явища. То піднімалася температура, то набрякали всі органи, то падали показники аналізів…
— Це, мабуть, було найважче — перебувати в клініці, куди щодня привозили невиліковно хворих?
— Через два дні лікарі сказали обрізати волосся, а в мене воно було довге. Чоловік шкодував все обрізати. Попросив, щоб не дивилась у дзеркало, бо йому було страшно. А наступного ранку все волосся вже випало.
Мені дуже допомагала підтримка знайомих, близьких, які приїздили провідувати, здавали кров, як донори. Підтримували морально й матеріально також мої брати — Дмитро та Іван, які були на заробітках у Франції. Телефонували люди, яких я навіть не знала.
Одного дня лікар пообіцяв відпустити мене додому. Разом із чоловіком приїхали і діти. В той час у нашій палаті померла молода жінка мого віку. Почались крики, плачі, істерика. Інший лікар, побачивши мій стан, дозволив моїм дітям зайти, але тільки на хвилину. Діти були в шоці, вони мене такою не знали. Син був старший, тому тримався, а Марічка, коли побачила мене без волосся, з лицем синюшного кольору, почала плакати, дуже налякалася. А коли дочка приїхала додому, то взяла свого великого ведмедя, прикрасила серпантином і сказала, що він хворий, як і її мама.
Вже вдома Ромчик подарував мені дуже гарну статуетку у формі руки, яка тримає Богородицю, Йосифа та немовля Ісусика. Спочатку з дітьми була чоловікова сестра, а пізніше приїхала моя мама. Одного разу мене провідав Владика Іриней Білик. Того дня я почувалась дуже погано, мені не дозволяли вставати. Владика помолився, уділив тайну Єлеопомазання. Після того стало легше, я встала, почала ходити. Лікарі дивувалися, як так сталося. А то все Божа рука. Вдома, в Обертині, за мене постійно молилась моя бабуся, мамина мама, Євдокія Калинюк з 1928 року народження.
— Медики робили все, що було в їхніх силах. Але ти вирішила також просити Господньої допомоги?
— У серпні 2013 року, уже трошки оговтавшись, ми з родиною вирішили поїхати в Люрд. Було важко фізично, матеріально, але з Божою поміччю нам вдалося поїхати. Ми ввійшли в купіль. Марічка сказала, що навіть не відчула холоду. Коли я підходила до печери об’явлення Матері Божої, то не відчувала під собою землі, було враження, що хтось мене несе. Ближче до вечора піднялась температура, мене оглянув лікар, але на ранок наче нічого й не було. Все завдяки Господу і Матінці Божій.
— Чи пригадуєш ти той день, коли дізналась інший діагноз, протилежний першому, листопадовому?
— Це було після четвертої хіміотерапії у квітні 2013 року. Молодий лікар-практикант Франческо приніс виписку і запитав: «Ти задоволена? У тебе більше немає ракових клітин!». Неможливо передати словами, який подарунок зробив мені Бог! Я була невимовно рада цій новині. Це було чудо, яке Господь вчинив зі мною, після діагнозу — рак крові, хворобу було подолано. Однак курс лікування треба було пройти до кінця. Отож ще два місяці я лікувалася.
Дякую Богові за те, що допоміг мені пройти цей непростий шлях. Дякую всім рідним, близьким, знайомим і незнайомим, які допомагали, молились, підтримували хто чим міг. Здійснилась і моя давня мрія: ми поїхали в Париж, зустрілися з моїми братами та їхніми родинами. Бог ще і ще раз показував мені, як Він мене любить. Господь любить усіх нас. Тому зараз я щаслива, що здорова, маю люблячого чоловіка та прекрасних дітей. І Бог завжди зі мною.
— Богданко, знаю, що церква Святої Софії в Римі стала вашою другою домівкою.
— Так, там діє недільна школа, де українські діти вивчають катехизм, рідну мову, історію, а дорослі вивчають Святе Письмо. Шість років наш син прислуговував у цьому храмі. У 2018 році до нашої церкви завітав Папа Франциск, отож ми мали гарну нагоду бути на зустрічі з Папою. Часто до собору приїжджає також Блаженніший Святослав Шевчук.
Три роки тому, під час різдвяних свят, батьки недільної школи та діти поїхали з вертепом колядувати до отців і семінаристів в Українську папську колегію святого Йосафата. Після того син мені сказав: «Мамо, я хочу поступати в семінарію!». Це було несподівано і водночас радісно. Про свою мрію він говорив ще з десяти років. Відтоді о. Марко Семеген почав готувати його до вступу. Син поступив в Івано-Франківську Теологічну академію імені Івана Золотоустого.
Важко мені було повертатись в Італію без сина. Перші дні заходила в його кімнату і плакала, але водночас і раділа з його вибору. Це Бог покликав його на служіння, врятувавши мене від хвороби. Спочатку йому було нелегко переходити з італійської мови на українську, але з Божою допомогою все налагодилось. У вересні 2019 року Роман приїздив на святкування 50-річчя храму святої Софії в Римі.
Будучи влітку вдома, в Обертині, ми з родиною та батьками відвідали наші святі місця — Зарваницю, Крилос, Гошівський монастир.
Я щиро вдячна Господеві за дар життя і шанс жити далі. Дякую своїм діточкам, чоловікові, мамі й татові, братам з сім’ями, бабусі, а також усім людям, які мене підтримали в найтяжчий період мого життя.
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
