Допомагаючи пораненим бійцям на Сході України, Валентин Пронів познайомився зі своїм дорослим сином.
«Усвідомлювати, що в мене є ще один син, – незвично. А згадки про знайомство і нетривалі стосунки з його матір’ю повертають мене у бурхливе минуле, — розповідає колишній лікар-травматолог, а нині волонтер. — Проте ні про що не жалкую, бо маю сина, воїна, героя. І буду робити все можливе й неможливе, аби він пробачив мене та зрозумів».
…Життя у перспективного молодого лікаря було безхмарним. Після навчання в медінституті Валентин працював у Чернівцях. Посаду отримав легко, адже його тесть був головним лікарем однієї з міських лікарень. З його донькою, яка була однокурсницею Валентина, молодик побрався ще на останньому курсі. Через рік у молодої пари народився син Павло. Але це не додало молодим щастя, бо Аліна після пологів не хотіла годувати, сидіти, ані навіть бачити маля. Батько намагався допомогти доньці, приводив додому знайомих психіатрів, проте ніхто Аліні так і не зміг допомогти, а відвезти єдину доньку в спеціалізовану клініку батько лікар не хотів. Врешті одна з подружок вмовила молоду матір поїхати в Італію на заробітки. Та одразу погодилася, хоча родина жила у достатку і потреби їхати гарувати за кордоном не було.
Через півроку життя в Італії Аліна зателефонувала та сказала, що хоче розлучитися з Валентином, бо знайшла «неземне кохання»… – 73-річного Вінченцо. А ще додала, що хоче, аби син залишився в Україні з батьками, бо її обранець ніколи не був одружений і не любить дітей. Отож про те, що в неї є син, Аліна не зізналася. «Що ж ти робиш, доню, чи ти з глузду з’їхала?», — всовіщали доньку батьки. Вона не зважала і перестала телефонувати.
Для Валентина така поведінка дружини була незрозумілою. Молодий чоловік не знаходив собі місця, не міг збагнути, що ж він зробив не так, адже любив Аліну, дарував подарунки, приділяв увагу, разом очікували дитину…
«Тепер я зрозумів, чому так сталося, бо між нами була пристрасть, а не кохання, — каже пан Валентин. — Пристрасть закінчилася з народженням дитини. Далі — порожнеча. Тепер, хоча й запізно, розумію, що кожна нова родина має бути благословенна Богом, а ми жили для себе, без Бога, без церковного шлюбу».
Після заочного, без присутності дружини, розлучення Валентин не міг жити з її батьками. Зламаний життєвими невдачами, чоловік почав зустрічатися з багатьма жінками. Так «мстив» за своє понівечене родинне життя. «Скільки їх у мене було? Десять, тридцять, п’ятдесят… Олі, Наталі, Оксани, Галини, — опустивши голову від сорому згадує пан Валентин. — Нікого не любив, нічого не обіцяв, ніколи ні з ким не сварився, а просто йшов».
Із матір’ю Остапа чоловік познайомився на вулиці, у жінки випали малюнки з папки, а Валентин їх підняв. Далі подивився у виразні карі очі красуні та вирішив, що незнайомка стане його черговою пасією. Звали дівчину Домініка, хоча за паспортом була Євдокією. Їй було вже за 30, жінка була вільною художницею та непогано заробляла, бо малювала портрети місцевих чиновників і їхніх родичів. Зароблене віддавала батькам, колишнім учителям, які не давали їй спокою, сварили, що вона свій талант розпродує нікчемам, замість того, аби дітей у школі навчати. Але при цьому не гребували доньчиними грішми.
Художниць у Валентина ще не було, отож чоловік очікував від нової знайомої якоїсь надзвичайної пристрасті. Та Домініка виявилася звичайною жінкою, любила багато говорити, добре готувала, прибирала і… малювала уночі. Останнє Валентина неабияк дратувало. Тому він швидко розійшовся із черговою подружкою. На диво, Домініка тихо та спокійно пішла. Проте незабаром повернулася й сказала Валентину, що вагітна від нього. Проте у чоловіка була вже інша жінка. Тому Валентин мовчки простягнув Домініці кілька стодоларових купюр і сказав, аби та «якнайшвидше позбулася проблеми». Жінка гроші взяла і… народила. Коли через рік Валентин побачив колишню коханку із дитячим візком, пополотнів, швидко перейшов на інший бік вулиці. Того вечора довго не міг заснути, все думав, чи в нього є ще один син, чи донька. Навіть хотів піти до Домініки, поговорити. Але, згадавши про своє невдале сімейне життя, все відкладав, а згодом уже не хотів тієї зустрічі. Наступного разу він випадково зустрів Домініку аж через 7 років. Вона спокійно розповіла, що у неї все добре, живе в Києві, має сина Остапа. Чи це його дитина, чоловік запитати не наважився.
…Минали роки. Валентин довго парубкував. Після 40 ще раз одружився. Але життя знову не склалося. Дітей з другою дружиною не мав. Вони тихо та мирно розлучилися. Син Павло виріс майже без батька. Тепер він в Італії. Аліна, яка стала на чужині багатою вдовою, згадала про сина. Павло пробачив матір і поїхав до неї. Батько, проводжаючи Павла, розумів, що той залишиться в Італії. Так і сталося. Тепер син лише зрідка телефонує. Та сумувати Валентину не довелося. Коли розпочалися бойові дії на Сході України, кілька його колег поїхали рятувати життя наших вояків. Кликали і його. Але чоловік відмовлявся, їхати на передову було страшно. Проте кілька раз возив з волонтерами допомогу.
«У червні 2015-го я заїхав до свого однокурсника Анатолія, який працює в лікарні Мечникова, — згадує пан Валентин. — Туди постійно привозять поранених бійців. У той день Толик був змучений, бо провів кілька операцій. Раптом метушня (хоча до неї тут не звикати)… Привезли хлопців з важкого бою. Я не знав, що робити. Анатолій рвучко встав і пішов в операційну». Валентин попрямував до виходу, раптом його схопив за руку молодий солдат. «Агов, чоловіче, тримай, заходь з того боку, неси!», — командував хрипким голосом молодий вояк і поглядом вказував на ноші. Валентин допоміг. Згодом присів на лавку, біля нього став хлопець, який просив допомогти пораненому. Він розповів, що вояків з 28-ої бригади обстрілювали з «градів» і танків, гатили із самохідних гармат 2С1 «Гвоздика». Далі повідав, що йому наказали сідати в спецавтобус та супроводжувати поранених… «Як живим повернуся в Чернівці, буде в мене все по-іншому, навіть на Домініку ображатися не буду». Чернівці… Домініка!.. Боже! Невже це?!. «А ти…Остап?», — не вірячи тому, що відбувається, знову запитав чоловік хлопця. «Ну Остап, а що?», — тихо відповів боєць. Валентин отетерів, бо біля нього стояв, ймовірно, його син.
Сказати солдату, що він – його батько, волонтер не наважився, але почав розпитувати, де і як він жив. Той повідав свою непросту історію. Сказав, що його мати Домініка живе зараз у Києві. У столицю перебралася давно, його з собою не взяла, а залишила в бездітної подруги. Остап жив у тітки Наталки, допоки не закінчив школу. Зараз тітку вважає мамою, а Домініку… – далекою родичкою. Після школи поступив у професійне училище, став автомеханіком, працював на СТО, добре заробляв. Під час Революції Гідності волонтерив на Майдані, згодом пішов добровольцем захищати Україну. «Тут я почав цінувати кожну мить життя, зрозумів, що не все так просто у цьому світі. Я пробачив Домініку, бо вона мене народила. Тепер щасливий, маю дві матері. Я би й батька пробачив, бо, може, він і не знає про моє існування. Домініка могла й не сказати, вона така», — розмірковував юнак. Валентин ледве стримував сльози.
…Ці кілька годин у лікарні Мечникова цілком перевернули життя колишнього гуляки. Чоловік змінився, почав спілкуватися з капеланами, ходити до церкви та думав, як розповісти правду синові. До речі, з Остапом він заприятелював, щодень зідзвонювалися. Щоправда молодому воякові було невтямки, чого до нього незнайомий лікар-волонтер, хай і земляк, такий добрий… Незабаром Остап демобілізувався. Валентин зустрів сина на вокзалі та зізнався, що він – його батько. Розказав про історію знайомства з Домінікою і про те, як не хотів його народження. «Якщо ти зараз підеш, я зрозумію, бо я цього заслужив. Але, повір, якби я міг все змінити, то життя би віддав, аби не робити більше таких помилок», – каявся Валентин перед сином. Остап був збентежений, не вірив, що дядько Валик — його незнаний тато. Потім зателефонував Домініці. Вона не одразу, але підтвердила слова Валентина і сказала, що син повинен вирішити, чи з «таточком» спілкуватися, чи «відшити». Себе винною ні в чому не вважала.
Остап мовчки пішов. Валентин думав, що син його не пробачить, але ввечері юнак зателефонував. Попросив більше не зникати з його життя та ніколи за жодних обставин не згадувати минуле, бо перед ними — майбутнє. Нині батько з сином разом возять допомогу українським воякам на Схід країни, часто їздять з капеланами, разом почали ходити до церкви. І віриться, що, пройшовши усі життєві перипетії, усе в них буде добре. До речі, Валентин познайомив Остапа з братом. Хлопці намагаються спілкуватися. Домініка живе в Києві, зрідка телефонує, а названа мама Наталя дуже рада, що її дорослий син знайшов тата.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
