Сорокоустами називаємо моління за померлих в часі Великого Посту. Слово «сорокоуст» дослівно означає: сорок уст, себто моління 40 устами чи священниками.
В давнину вірні, щоб гідно пом’янути своїх померлих членів родин у 3-ій, 9-ий, чи 40-ий день смерті, давали на відправу до великих церков-соборів, де було багато священників, щоб у відправах в один день брало участь 40 священників. Багатші замовляли сорокоусти не тільки в 40 церквах одночасно, але й протягом 40-а днів, тобто сорок разів по сорок.
При відправі Парастасу чи Панахиди у часі сорокоустів читають диптихи, тобто списки померлих. Сьогодні згідно з традицією на час посту записуємо імена близьких нам людей, які померли, у спеціальну книжечку «пом’яник» і даємо на сорокоусти. Впродовж цілого посту священик сорок разів згадає ім’я усопшого у молитвах Церкви за людей, які відійшли у вічність. Літургії за померлих нагадують думки молитов з чування при плащаниці перед Великоднем. Парастас, зокрема священичий, дещо подібний до Єрусалимської Утрені у Велику суботу. Наша традиція старається в такий спосіб ототожнювати наш перехід від смерти в життя із переходом («пасхою») Христа.
Наш чин похорону включає різні форми духовної потіхи, наприклад, Псалом 90, різні вірші Псалма 118, уривки з листів св. Павла. Він одночасно має за ціль збудити свідомість «у тих, що не мають надії» щодо справжньої мети людського життя. В часі посту ми якраз роздумуємо над сенсом життя, приносимо свої жертви й за тих, хто вже відійшов до вічності. Це «свята і благочестива думка»: приносити «жертву пре благання за мертвих, щоб вони звільнилися від гріха», як читаємо у Старому Завіті (2 Мак. 12, 45-46). Св. Амвросій Медіолянський сказав про померлого друга: «Я його люблю і тому супроводжую його сльозами та молитвами в землю живих» (див. Пс. 114, 9). «І не покину його аж поки не запроваджу його туди, куди його заслуги взивають його – до святої гори Божої, де є вічне життя» (див. Пс. 2, 6).
