Сергій Дубчук прийняв у родину дитину вбивці свого сина.
Нині вже дорослий Олександр ще донедавна не знав, що він прийомний. Батько розповів йому все після тривалих молитов та сповіді. Ця розповідь – про випробування бідою, втрати, прощення і нове життя з Богом.
…Непроста історія розпочалася у 1982 році, Сергію Дубчуку тоді було 28. Він працював на заводі інженером. Разом з дружиною Марією, яка вчителювала, та трирічним сином Миколкою очікував на нову квартиру. Але чоловік не знав, що незабаром він не лише квартири, а й жити не захоче. У той трагічний день молодий чоловік пішов на роботу на завод, дружина – до школи. Сина відвели в дитсадок. Ніхто не знає, як це сталося, але малий непосида вибіг з території дитсадка на вулицю. Там на великій швидкості їхав мотоциклом підпилий син заступника начальника облвідділу міліції. Один удар – і Миколки не стало. Побачивши, що накоїв, мотоцикліст утік.
«Тих страшних кілька тижнів після загибелі синочка я майже не пам’ятаю. Був морг, а там… тіло Миколки, – зі сльозами згадує трагічне минуле 66-річний пан Дубчук. – Я не міг усвідомити, як ще кілька годин тому жвавий і такий теплий та рідний син став просто… тілом. Ми з Марією вдивлялися у бліде личко, у вм’ятину на голівці, цілували його холодні ручки та ніжки і марно сподівалися, що від цих поцілунків він… поворухнеться».
Дружина пана Сергія не плакала, а вила, та так страшно, що працівники моргу, які вже багато чого бачили, відверталися й виходили. Після похорону молода жінка наче закам’яніла, відгородилася від усього світу, постійно тулила до себе Миколчині іграшки: машинки та звіряток і цілувала їх, цілувала… Згодом Марія начебто «заспокоїлася», казала, що вже не плакатиме, бо знає, що душа Миколки поселилася у його улюбленій пожежній машинці. Цю машинку згорьована мати годувала, гойдала, розмовляла, вкладала спати, співала колискових… Ніхто з друзів та знайомих родини не могли на це спокійно дивитися.
Незабаром до Дубчуків прийшов батько молодика, який збив дитину, полковник міліції. Він мовчки втиснув Сергієві пухкий конверт з грошима. «Я… ну цей…, – почав бурмотіти міліцейський чин. – Оце… приніс… тут вам вистачить. Ви… той… пробачте мого остолопа. Я його покараю». З кімнати вийшла Марія, вона тримала на руках пожежну машину та почала… одягати її… в шортики. Машина впала, Марія кинулася піднімати. «Ну що це ти, Миколко, вставай, вставай, зараз підемо на гойдалку, мама тобі морозиво купить», – швидко-швидко говорила мама й цілувала машину. Полковник схилив голову, поклав на стіл конверт та пішов. За мить Марія ніби повернулася зі свого примарного світу й закричала: «Не думай навіть торкатися цих кривавих грошей. Я Мико-о-лку не продам!».
Грошей Дубчуки не взяли. Винуватця аварії судили. У залі вбивця Миколки виглядав жалюгідно, його батька у залі не було. Зате прийшли Сергій з Марією. Жінка тулила до грудей машинку і не розуміла, навіщо їй із «Миколкою» йти до суду. Далі був фарс: сказали, що винна у всьому 23-річна вихователька, яка недогледіла дитину. Звісно і її вина, безперечно, була. Проте якби не цей п’янючий молодик…
Виховательку засудили на п’ять років. (До речі, у в’язниці вона захворіла на туберкульоз та через два роки після звільнення, померла). Сина полковника виправдали…
Життя тривало. Поволі Сергій почав оговтуватися від трагедії, проте Марія змиритися зі смертю Миколки не могла. Чоловік змушений був відправити її на лікування. У спеціалізованій клініці вона була два місяці. Сергій тим часом поламав та викинув машину, яку Марія називала сином. Згодом зі сльозами на очах повиносив на смітник всі Миколчині іграшки, спалив увесь одяг і спільні фотографії. Чоловік сподівався, що коли Марія після повернення не бачитиме нічого, що б нагадувало про Миколку, вони розпочнуть нове життя.
Так воно й сталося. Марія, повернувшись з лікарні, хоча й була ніби в іншому світі, але готувала їжу, дивилася телевізор, трохи читала. Та, на лихо, жінка десь знайшла маленького гумового песика, якого Сергій не помітив і не викинув. І все почалося спочатку! Песик вмить «перетворився» на сина. Чоловік звернувся за порадою до психіатра, який лікував Марію. Просив, щоби той дав жінці якісь таблетки або знову поклав у лікарню. «Марія не хвора, але горе її сильно підкосило, невідомо, чи вона стане такою, як була, – тихо сказав лікар. – Хіба що у вас народиться маля. Тоді, можливо, все зміниться». Удома чоловік делікатно торкнувся цієї теми. «Та яка дитина? Миколка ще ж малий, – відповіла жінка, тулячи до грудей песика. – Нехай хоча б у перший-другий клас піде, може тоді йому сестричку народимо». У Сергія опустилися руки…
І хтозна, як склалося б життя родини, якби не сусідка Дубчуків — тітка Неля, яка працювала акушеркою в міському пологовому. Вона сказала, що у них нещодавно 18-річна дівчина відмовилася від здоровісінького хлопчика. «Я подумала, Сергію, що вам цей хлопчик би допоміг. Як побачить Марія немовля, та й пом’якне її згорьоване серце. А через рік-два і свого народите. Шкода, аби таке гарне дитя поневірялося по дитбудинках та інтернатах. Та й мати його не алкоголічка якась, а просто нещасна дівчина». Це був вихід і Сергій з радістю пішов з тіткою Нелею в пологовий. Сусідка зробила так, щоби нещасний батько, який втратив сина, зміг таємно побачити немовля, взяти на руки. У той момент у чоловіка наче щось перевернулося, він зрозумів: це його з дружиною син.
Сергій чимдуж прибіг додому, хотів потішити Марію. Але вона ніяк не відреагувала, лише сказала, що треба більше дбати про «Миколку». «Уже не пам’ятаю, що я казав дружині, як переконував, але наступного дня ми пішли в пологовий, – згадує пан Сергій. – Спершу тітка Неля, ризикуючи втратити роботу, таємно ще раз показала нам малюка. Я пильно спостерігав за жінкою: вона, на диво, спокійно взяла сиротинку на руки й тихо промовила: «Візьмемо, буде Миколці брат». Тітка Неля допомогла владнати всі справи з документами, і дитину взяли в родину. Прийомного сина назвали Сашком. Марія таки змінилася, дбала про немовля, але й… про «Миколку» не забувала. Словом, поводилася так, ніби в неї двоє дітей.
Сергій був щасливий, проте дуже хотів дізнатися, хто батьки прийомного сина. Та краще би він про це не чув. Бо з’ясувалося, що батьком прийомного сина Дубчуків був молодик, який збив Миколку. Мати дитини – студентка з віддаленого села, що на Вінниччині. Кілька раз зустрілася з міліцейським мажором, завагітніла, а той її покинув. Щоправда і тут втрутився «батечко» негідника, який приходив до дівчини, погрожував їй. Вона не витримала, залишила немовля та поїхала.
Дізнавшись правду, Сергій хотів розповісти про все Марії й повернути сина вбивці у лікарню чи в дитбудинок. Та, на щастя, чоловік зустрів у дворі тітку Нелю, з якою говорили ледь не півночі. Ця розмова перевернула Сергієве життя. Він зрозумів, що дитя ні в чому не винне. А ще вирішив, що треба переїхати в інше місто, аби ніхто й ніщо не нагадувало родині про загибель їхньої дитини.
Так Дубчуки опинилися в Боярці на Київщині. Там усе було інакше. Коли Сашко пішов до школи, Марія вже не згадувала про Миколку. На жаль, щастя було нетривким: у жінки виявили рак. Вона тихо згасла. Сашкові тоді було лише сім…
«Навіть не знаю, як ми з Сашком все це пережили. Згодом в країні була перебудова, тотальний дефіцит, мітинги, купони, Незалежність. Здавалося, що я в якомусь тумані, – веде далі пан Сергій. – І невідомо, що би з нами трапилося, якби не мій колишній одногрупник Семен, який виїхав до США. Дізнавшись про моє горе, запропонував мені з сином податися за океан».
Адаптуватися в Америці було складно. Сергій працював прибиральником, вигулював собак, мив вікна в магазинах і нарешті став водієм сміттєвоза. Зате пощастило Сашкові: він закінчив коледж, університет, зараз працює програмістом і… рано одружився з донькою емігрантів з Білорусі. Нині в них двоє синів-підлітків.
«На чужині я почав ходити до церкви, – зізнається Сергій Дубчук. – Колись навіть у великому горі ані я, ані моя покійна дружина не думали про Бога. Я зрозумів, що якби тоді ми звернулися до Нього, то нам би устократ легше було пережити біду. А ще зрозумів, що… щасливий. Дивуєтеся? Ну що ж, поясню: у мене є робота, житло, син, невістка та онуки. Щоправда не маю дружини, але я вирішив, що більше ніколи не одружуся, хоча й церковного шлюбу з Марією ми не мали. Та вона навіки у моєму серці. Відвідини храму, щира сповідь та розмови зі священниками навели мене на думку, що Сашкові треба розповісти правду».
Коли синові виповнилося 30, прийомний батько розповів йому, що той нерідний та хто його справжні батьки. З острахом чоловік очікував, що Сашко може відвернутися від нього, звинувачувати, захотіти розшукати своїх біологічних батьків. Молодий чоловік був приголомшений, він мовчки пішов від батька й не приходив кілька днів. Сергій місця собі не знаходив. Врешті син повернувся й сказав татові, що вони вже багато років разом і він не хоче згадувати про минуле. Ще й з усмішкою «попередив», що буде неабияк сердитися, коли хоча б раз побачить сльози на очах у батька. За мить у кімнату забігли двоє онуків та міцно обійняли дідуся…
Сабіна РУЖИЦЬКА.
