«Одного разу Ісус, взявши дванадцятьох, почав їм говорити, що має з ним статися: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне». Яків та Іван, сини Заведея, підходять до нього й кажуть йому: «Учителю, хочемо, щоб ти нам зробив те, чого попросимо». Він їм відповів: «Що хочете, щоб я зробив вам»? «Дай нам, – ті йому кажуть, – щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч тебе у твоїй славі». Ісус сказав їм: «Не знаєте, чого просите…».
Тоді Ісус прикликав їх і сказав їм: «Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, верховодять ними, і їхні вельможі утискають їх. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. Бо Син Чоловічий не прийшов на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох».
(Мр. 10, 32-45).
Великий Піст – це немовби така собі «генеральна репетиція» до зустрічі з Воскреслим Ісусом. А кожен, хто по-справжньому постить, молиться і чинить діла милосердя, завжди все це робить із перспективи Вічності – чинить все для Бога і на Його прославу.
Час посту – це сприятливий час для того, щоби навчитися жити так, аби перестати боятись смерті і жити з трепетним очікуванням на майбутню зустріч із нашим Господом, яка неодмінно, в кожного у свій час, відбудеться. Для когось може звучати дивним, не зовсім прийнятним та не до кінця зрозумілим те, навіщо думати про смерть, якщо потрібно насолоджуватись життям, особливо коли ми ще молоді чи повні сил та наснаги. І парадокс полягає якраз у тому, що свідомість того, що наша зустріч з Богом може відбутись у будь-який час, за будь-яких обставин, у будь-якому місці, – це може статись через важку недугу, через нещасний випадок, автокатастрофу чи інші, не зрозумілі для людського розуму причини, – допомагає якісно проживати, «смакуючи» кожною миттю нашого життя. Усвідомлення того, що я неодмінно зустрінусь із Тим, хто через моїх батьків привів мене у цей прекрасний світ, мобілізує усі наші зусилля, налаштовуючи усе наше єство на те, щоби не втрачати жодної можливості для того, щоби чинити добро «вже тут і зараз», не чекаючи кращих можливостей чи сприятливішого часу. Усвідомлення того, що усі ми смертні, а тих декілька десятків років, які ще можемо прожити, – це лише одна коротка мить, мотивує до того, щоби не прожити життя намарно.
Наблизившись ще на один тиждень до свята Воскресіння, на п’яту неділю Великого Посту чуємо як Ісус розповідає своїм учням про події, які з Ним відбуватимуться найближчим часом: «Оце йдемо в Єрусалим, і Син Чоловічий буде виданий первосвященикам та книжникам, і засудять його на смерть, і видадуть його поганам, і насміхатимуться з нього, й уб’ють, і по трьох днях він воскресне» (Мр. 10, 33-34). Ісус, детально розповідаючи своїм найближчим друзям про все це, хоче, щоби вони не були заскочені зненацька тими трагічними подіями, коли побачать зраду, знущання, бичування та хресну смерть Того, Хто їх покликав іти за Ним. Розповіддю про страждання і свою смерть Ісус також відсвіжує в пам’яті своїх учнів інші Свої Слова, якими Він попереджав їх про ту незавидну перспективу, яка чекає на них у випадку, якщо вони наважаться бути Йому вірними: «Ненавидить вас світ – то знайте: мене він ще перед вами зненавидів. Були б ви від світу, то світ би своє любив. А що ви не від світу, бо я вибрав вас від світу, ось тому й ненавидить вас світ. Згадайте слово, що його був я вам вирік: Слуга не більший від пана свого. Переслідували мене – переслідуватимуть і вас. А слово моє зберігали – зберігатимуть і ваше» (Ів. 15, 18-20).
У кожної людини завжди є вибір, у християн він також є. І саме тому Господь бажає, щоби ми цей вибір, – «іти за Ним», – завжди робили з максимальним усвідомленням та добровільно. Тому Ісус попереджає нас про усе те, що може чекати на нас, якщо ми вирішимо жити з Ним і для Нього. Слідування за Ісусом – це не влаштування собі та своїм ближнім комфортного життя, радше – навпаки. Адже християни у світі завжди були і залишаються тими, хто своїм нестандартним життям та живим свідченням віри постійно «викликають на себе вогонь». Однак навіть будучи у меншості, ті, хто вірні Богові, завжди перемагають, бо Господь завжди вірний Своєму Слову: «У світі страждатимете. Та бадьоріться! Я переміг світ» (Ів. 16, 33).
В часі Великого Посту, роздумуючи над стражданнями та смертю Ісуса, дуже важливо це усвідомити, щоби не уподібнитись до учнів Спасителя, які так і не зрозуміли Божого задуму, а намагались нав’язати Богові свій життєвий план. «Дай нам, щоб ми сиділи один праворуч, другий ліворуч тебе у твоїй славі» (Мк. 10, 37) – так просили учні в Ісуса перед Його смертю. Така логіка дуже часто притаманна, на жаль, також і сучасним християнам, яким більш комфортно та прийнятно жити за логікою цього світу, ніж за логікою Царства Божого.
Господь Своїм Словом прагне зламати усі наші стереотипи та очистити нашу віру й сприйняття життя з Богом, тому Він недвозначно дає зрозуміти, що Його логіка кардинально відмінна від нашої: «Хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх» (Мр. 10, 44).
Час Великого Посту є сприятливим часом для того, щоби через покаяння та кардинальне навернення очистити наше серце й розум від хибних уявлень та переконань, а Своїм Словом повернути нас на шлях, який через випробування та труднощі, страждання та хрест веде до Воскресіння.
о. Володимир МІСТЕРМАН.
