Залишивши в церкві 20 старих образків, 49-річна Наталія Смалюга не думала, що через них Бог вчинить велику милість іншим людям.
Пані Наталії зараз 49 років, вона — церковна сестриця, самотня, прибирає в храмі, вишиває образи, рушники, серветки, картини. За це отримаує невеличку платню і з того живе. А ще недавно жінка працювала бухгалтеркою в приватній фірмі та мала інші плани на життя. Життя змінилося, коли не стало її єдиної доньки Софії. Пані Наталя народила в 40 років від знайомого Сергія. Із ним Наталія, яка так і не знайшла свого щастя, хотіла одружитися. Та в чоловіка, який був двічі розлученим, були інші наміри. Він хотів виїхати за кордон, попередньо поєднавши свою долю з заможною жінкою, яка, на його думку, повинна була профінансувати їхній спільний виїзд. Наталя не була багатою, та й за кордон не хотіла виїжджати. Сергій, дізнавшись про вагітність подруги та її небажання робити аборт, покинув її. Жінка народжувала з перспективою бути самотньою матір’ю… Донька Наталії була кволою, часто хворіла і в трирічному віці… Софійка раптово померла.
«Розповідаю про це вже спокійно, бо всі сльози виплакала, усе горе викричала, — продовжує пані Смалюга. — Після смерті донечки я майже рік не виходила з дому, ні з ким не хотіла говорити, втратила роботу. Батьки, які на той час ще жили, та кілька моїх знайомих і колег по роботі не могли мене розрадити».
Усі думали, що Наталю врятує лише психіатрична лікарня. Та врятував жінку… священник, отець Мирон, знайомий її батька. Після похорону він часто навідував жінку, просив її молитися. Та згорьована мати молитися зі священником не хотіла, нарікала на Бога, казала, що Він занадто жорстокий до неї. Напевно через те, що жила з Сергієм без шлюбу,— квилила жінка. — Та тисячі людей так живуть і самотні матері живуть із дітьми, а моя Софійка померла! Чому? Краще би я аборт зробила, не так би шкодувала». Отець Мирон Наталію не усовіщав, давав можливість виплакатися, виговоритися, чекав, поки жінка заспокоїться. Щоправда часто повторював: «На все воля Божа. Покладися на Господа! Йому видніше, що тобі потрібно».
Одного разу священник, аби відволікти жінку від гірких думок та душевних страждань, запропонував їй прибирати в церкві. «Це буде добре, бо трохи грошей заробиш, і «в люди» вийдеш, — казав. — А захочеш, то й з Богом у церкві поговориш сама, без мене чи будь-якого іншого священника». Не одразу Наталія погодилася, але почала прибирати в храмі. Згодом залишалася на Літургіях і десь місяців через три відбула третю в житті сповідь, згодом прийняла Святе Причастя. Після цього жінка наче від важкого сну прокинулася.
Пані Наталя ніколи не думала, що, втративши все, випадково допоможе таким же згорьованим людям. Сталося це так. Прибираючи в квартирі, жінка знайшла багато старих образків. Викикнути їх у смітник рука не підіймалася, але куди ж їх подіти? Раптом жінка згадала, як одна з парафіянок храму, де вона прибирала, казала, що також мала багато образків вдома, принесла всі до церкви, поставила на лавку й залишила. Наталія вирішила теж так зробити. Але перед тим на кожному образку написала — «Бог вас не залишить. Якщо вам зле, ви у відчаї, зателефонуйте!». І написала свій номер мобільного. Їй хотілося, аби хтось окрім подружок-вишивальниць з нею поговорив. Проте не особливо сподівалася, що хтось телефонуватиме.
Через три місяці жінці зателефонував… 16-річний Максим. Юнак дуже рідко ходив до церкви, а цього разу переступив поріг храму тоді, коли подружка-ровесниця повідомила йому, що… вагітна. «А що мені робити, я ще в училищі навчаюся, батьки мене приб’ють, з дому виженуть, мені ця дитина не потрібна. Я не знав, що робити, і пішов до церкви, навіть… закурив на порозі. Мене вигнали, я загасив цигарку й знову зайшов, сів на лавку й побачив ваш образок, — з дитячою наївністю розповідав хлопець. — Тепер скажіть, що мені робити». Пані Наталія зустрілася з Максимом, довго говорила і вирішила допомогти. Вони разом поїхали додому до хлопця, у невеличке селище.
Пані Наталія хоча й плутано, але все розповіла батькам Максима. Вони довго мовчали, але врешті сказали: «Що ж, лобуряко, як вже доріс до женячки — то женися. А що робити? Не буде дитина рости сиротою. Ми допоможемо. Слава Богу, є господарство, город, кури, свині, принаймні голодними не будете, а решту — ваша справа, думайте, заробляйте, а ми дитя виняньчимо». На весіллі пані Наталя була найпочеснішою гостею. У молодих усе склалося добре. Хоча юними одружилися, але живуть добре: Максим на будівництві працює, а його молода дружина Катерина глядить донечку Оксанку.
…Далі був дзвінок від Лери (Валерії) Височанської, заробітчанки, яка 25 років тому приїхала в Тернопіль із коханим «Мішенькою». Він служив в її сонячному місті, вподобав південну красуню та привіз у Тернопіль. Незважаючи на те, що мати чоловіка одразу не злюбила приїжджої невістки, Лера вміла собі дати раду. Вона вмовила чоловіка піти з дому. І вже за два роки вони мали добротну трикімнатну квартиру. Жінка крутилася, торгувала, та з часом справи пішли не дуже добре, хоча й особливої біди не було. Але Височанські звикли жити на широку ногу, ні в чому собі не відмовляти. Ще й Сергій із Таєю, їхні діти, постійно носами крутили, що у них і того, і ще он того немає. Лера, як завжди, взяла ініціативу в свої руки та подалася до Італії. Там пропрацювала 11 років. На зароблені гроші вивчила сина та доньку, збудувала особняк під Тернополем. А повернувшись… опинилася на вулиці. Її коханий Михайло, знайшов собі іншу жінку і разом з нею жив у збудованому за гроші дружини будинку.
Син Сергій одружився, жив у Києві, донька Тая мешкала в квартирі, торгувала на ринку одягом та постійно змінювала чоловіків. Коли Лера приїхала, то донька… виставила її за двері, бо її черговий співмешканець не захотів жити з потенційною тещею. «У тебе ж є гроші, піди в готель, поживи там, а згодом будинок у батька відсудиш, чи ще щось придумаєш! Ну, ти ж можеш. Але, знаєш що, не вплутуй мене у ваші з батьком історії. У мене можна сказати, життя налагоджується», – опустивши очі, сказала донька матері. Такого Лера від дітей не очікувала, адже вони ніколи й словом не обмовилися, що у батька інша жінка. У відчаї заробітчанка пішла до церкви, сиділа там пів дня, бо не знала, куди йти. Там жінка й побачила рятівні образки.
Про усе це Лера спочатку стримано, а потім, заливаючись слізьми, розповіла пані Наталії. Жінка запропонувала заробітчанці пожити в неї, допоки все не налагодиться. Жінка за пів року відсудила будинок, виставила за поріг Михайла з його коханкою, поставила на місце безпутніх дітей, і тепер запрошувала Наталю пожити в неї. Але вона відмовилася, проте була рада, що у її нової подруги все добре. Лера повернулася в Італію, і досі там живе та працює.
…А в Наталії був ще один доленосний дзвінок. Зателефонувала Світлана, мати 25-річного вояка Олексія Семиноги, який поїхав на Схід і там після одного з боїв зник. Мати у відчаї побігла до церкви, довго молилася, а згодом знайшла образок. Щоправда, телефонувати довго не наважувалася. «Я взяла образок, читала написані на звороті слова «Бог вас не залишить», — розповідала незнайома жінка, довіряючи свої болі й жалі Наталії. — Згодом поклала його біля себе та місяць всюди носила з собою, очей з нього не зводила, молилася, не їла й не спала, і врешті отримала звістку, що синочок живий, але поранений, от буду до нього в госпіталь їхати. Коли я дізналася, що Олексій живий, то й зателефонувала, аби вам подякувати за надію та підтримку». Згодом пані Наталія заприятелювала з родиною Семиногів, тепер часто гостює в них, підтримує Світлану та її чоловіка Дмитра, бо Олексій після одужання знову поїхав на Схід. Усі разом багато моляться за молодого воїна.
Улітку Наталія планує відвідати Валерію в Італії. Подружка сказала, що дасть їй грошей на поїздку. Жінка хоче відвідати багато святинь у Ватикані та Римі й привезти звідти кілька сотень образків та залишити їх у церкві, може комусь знадобляться…
Сабіна РУЖИЦЬКА
