Чудо Вербної неділі

0
26

На свято Входу Господнього в Єрусалим до Наталії Сапіжак повернувся син, який покинув її, дізнавшись правду про те, що ненька віддала його в дитбудинок.

…Пані Наталії не щастило в житті. Вона з дитинства була сильною і незалежною. Такою її виховали батьки, які не шкодували доньці… стусанів і окриків. Обоє були вихованцями дитбудинку, спортсменами-невдахами, які мріяли про олімпійські медалі, а отримали… роботу вчителів фізкультури у райцентрі. Батько ще й часто в чарку заглядав. Мати настільки збайдужіла до всього, що часто вдома не було чого їсти, а вона до пізньої ночі затримувалася на роботі. Тато зоп’яну часто піднімав руку на дружину. Та не мовчала й не терпіла і також добряче гамселила чоловіка. Наталія — єдина їхня дитина. Випадкова й непотрібна, як часто казала їй мати. Довірливих стосунків з батьками у дівчинки ніколи не було. Дитина нікуди з ними не ходила, не їздила. Щоліта горе-випивохи «здавали» доньку аж до осені в піонерські табори.

Можливо, інша дитина на її місці стала би цілком «вуличною», або затюканою-затурканою. Проте Наталя вирішила добре вчитися, аби вступити в інститут, отримати місце в гуртожитку та ніколи не повертатися до осоружної родини. Так воно і сталося. На зло батькам, які хотіли, аби донька стала спортсменкою (бо вона часто виступала на легкоатлетичних змаганнях), дівчина вступила в педагогічний, хотіла бути вчителькою молодших класів. Мрія Наталії здійснилася: вона стала незалежною, жила в гуртожитку, влітку працювала у студзагонах. Так заробляла на життя, ще мала стипендію, і цього вистачало. Щоправда бракувало дівчині подруг та коханого. Але з дівчатами у неї, гордої, прямої, незалежної, гострої на язик, дружби бути не могло, а хлопці сприймали її, як друга, «свояка в спідниці».

Після закінчення інституту, Наталія отримала направлення на роботу у школу в одному з райцентрів Тернопільщини. Молодій вчительці пощастило, бо навіть після розпаду Союзу вона отримала однокімнатну квартиру у так званому «вчительському» будинку.

«Школу, свою роботу, а тим паче маленьких школяриків, зізнаюся, не любила, – розповідає нині щаслива мати, свекруха і бабуся. – Та з дитинства я звикла, що любиш-не любиш, хочеш-не хочеш, а треба. Проте діти… все відчувають. І вони мене не любили, більше – боялися. Але вчителькою я вважалася розумною, грамотною, а що діти не люблять, так хто кого тоді про це питав». Коли настали важкі 90-ті, жінка не сиділа, склавши руки, марно чекаючи зарплати, а їздила під польський кордон, де здавала скуплену по селах квасолю і мала непоганий підробіток.

«Бізнес» учительки нікого не цікавив. Всі виживали, як могли. Усі більше «турбувалися», чому Наталія Михайлівна самотня. «Ви, шановна, вибачте, ми як старші колеги хочемо вам добра, вам, голубонько, вже й про родину пора подумати», — не вгавали старші учительки у школі. Однак Наталія своєю самотністю не переймалася, бо їй було лише 25. Щоправда шансів знайти пару у маленькому містечку не було: усі чоловіки, навіть молодші за неї, були або одруженими, або пиячили. Врешті вчительці таки пощастило знайти коханого. Хоча це «щастя» обернулося бідою.

…Із Валентином Наталія познайомилася в Тернополі на семінарі. Чоловік прийшов в інститут післядипломної освіти до свого брата. Між молодими людьми з першого погляду спалахнула іскра й вони почали зустрічатися. Валентин розповів, що працює інженером на заводі, згадав, що «виконував інтернаціональний обов’язок» в Афганістані, живе з батьками, допомагає братові. Наталія про себе майже нічого не розповідала, бо не було що.

 Через кілька місяців Наталія завагітніла. Жінка у мріях вже приміряла весільну пишну сукню, облаштовувала кімнату для сина чи доньки… Якою ж вона була наївною! Чоловік, дізнавшись, що кохана при надії, став враз суворим і сказав, що одруження з Наталією, а тим паче дитину, він не планував і взагалі в нього інші плани на життя. Сказав, що познайомився з жінкою з Києва і незабаром переїжджає до неї, бо хоче жити й працювати в столиці. Наталії порадив зробити аборт. А якщо вона надумає народити, то на його допомогу нехай не розраховує, бо ж він їй нічого не обіцяв.

Після цієї розмови Наталія довго хворіла. Навіть лікарі пропонували самотній жінці позбутися дитини. Але вона не наважилася, вирішила народжувати. Думала, буде хоча б одна людина в світі, яка по-справжньому її любитиме. Проте на майбутню матір чекали нові випробування. Далися взнаки колишні заняття спортом, які не сприяли нормальному виношуванню дитини. А ще — постійні стреси, бо у школі молоду вчительку всі діймали питанням: від кого дитина. А батьки кричали, що взагалі її на поріг «з байстрюком» не пустять. Наталія терпіла і затято мовчала.

…Син, якого жінка назвала Вадимом, народився передчасно, був кволим і слабким, погано їв, мало спав. Тижнями не спала і Наталія. З дитиною їй ніхто не допомагав. Через це в жінки почалися нервові зриви: вона… била свого малюка, кричала та била. Згодом жалкувала, плакала з відчаю. Хворий малюк також синів від нервів і плачу. Ще й хлопчик нормально не розвивався, наче відчуваючи, що він нікому не потрібний. Лікарі на планових оглядах хитали головами і казали, аби Наталія віддала дитя у спецзаклад, бо це потенційний інвалід. «Ви молода, здорова, ще народите, а цей… Треба бути мужньою і зробити цей крок, – «повчали» медики. – А як захочете залишити дитину, то вже про роботу та про нормальне життя слід забути». Жінка нарешті здалася. Щоправда цілком відмовитися від дитини не наважилася, написала лише, що не може справлятися з хворим сином. Їй запропонували раз на місяць навідувати дитину. Вона погодилася.

Віддавши Вадима, полегшено зітхнула, у голові був суцільний туман і лише одне бажання: спати, спати, спати! Страшенно змучена, прийшла додому, впала на ліжко і проспала майже три дні. Коли прокинулася, чомусь одразу кинулася до ліжечка, але воно було порожнє, тоді загадала, що Вадим – у дитбудинку. І це було… добре! Жінка причепурилася, поїхала до Тернополя, довго ходила містом, сиділа в парку. Але настали сутінки, треба було повертатися додому. Там стало нестерпно: порожнє ліжечко, спогади про сина, а на вулиці осудливі погляди сусідів та знайомих, і пересуди, пересуди… Казали, що вчителька молодших класів не лише «байстрюка народила», але й «здала» його.

Через тиждень до Наталії прийшла директорка школи, довго переминалася з ноги на ногу, а згодом рішуче сказала, що жінці краще забрати сина, бо всяке в житті буває. Говорила, що з дитиною з інвалідністю можна жити, лише треба підліковувати. На докір Наталії, що їй ніхто не допомагав, відповіла, що вона нікого ні про що не просила. Тому всі й бокували.

Випровадивши директорку, Наталія вирішила поїхати з райцентру. Куди? Ще не знала. Однак перед виїздом пішла провідати сина. Малюка матері винесли худющого, стомленого. Нянечка казала, що хлопчик майже не їсть, хоча спочатку кричав так, що втратив голос, а тепер взагалі замовк. «Напевно, проживе ще тиждень-два, та й віддасть Богу душу», — тихо сказала нянька. Наталія взяла сина на руки, і малюк ТАК на неї подивився, наче пропік наскрізь. Жінці здалося, що його погляд був уже з потойбіччя. Попри внутрішній протест, вона вирішила забрати сина.

 На Наталію довго кричала директорка дитбудинку, аби жінка нарешті визначилася, чи хоче вільного життя, чи дитини. Казала, що більше маля не прийме. Проте жінка розуміла: Вадима нікому не віддасть. Після цього непростого рішення життя жінки змінилося: із сином почали допомагати колеги по роботі, сусіди, навіть мама раз на два-три місяці приїздила. Щоправда хвороба хлопчика не зникла: у нього була затримка розвитку. Наталія не опустила рук: возила Вадима на масажі, до різних лікарів…

Син виріс, і в школі нічим не відрізнявся від ровесників, лише навчання давалося дуже важко. Хлопець заледве осягнув письмо і читання та прості математичні дії. Зате навчився столярувати, закінчив професійне училище і влаштувався на невеличку меблеву фірму. Наталія звільнилася зі школи та пішла торгувати. Торгує, до речі, й досі. У 20 років Вадим одружився з однокласницею Оксаною. Дівчина виросла з бабусею, батька не знала, а її мати роками жила в Італії. На відміну від інших розпещених дітей заробітчан, майбутня невістка Наталії виросла тихою та доброю, працювала швачкою.

Перед весіллям Наталія вирішила розповісти синові про його безпутного батька, який, як жінка згодом з’ясувала, живе у США вже із третьою дружиною, а також про те, як малим віддала його в дитбудинок. Вадим мовчав, а після весілля сказав: «Мені давно казали, що ти мене покинула, я не вірив, плакав, страждав, але тобі нічого не розповідав. А це таки правда. Мені треба подумати і вирішити, чи впускати тебе в наше з Оксаною життя!». Наталія була в розпачі. Вперше за понад сорок років почала молитися. Хоча навіть молитов не знала, говорила з Богом своїми словами. Згодом поїхала у Зарваницю, де вперше в житті висповідалася. Це було якраз за тиждень перед Квітною неділею. «Просіть Бога, Який зі славою увійшов в Єрусалим, аби син з невісткою, увійшли у ваш дім, аби ви осягнули взаємне прощення та Божу любов», – радив Наталії отець-сповідник. Жінка так щиро молилася, що трапилося чудо. І на свято Входу Господнього в Єрусалим Вадим з Оксаною стояли на порозі. Далі були розмови, сльози, докори, обійми і прощення.

…Минув рік. Наталія зараз щодня ходить до церкви та дякує Богові, що все в її житті склалося добре, що вона не позбулася сина. Без нього, невістки та майбутньої онучки вона не уявляє свого життя.

Сабіна РУЖИЦЬКА.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут