Час Великодніх свят – це чудова нагода відвідати друзів та рідних. І хоч сьогодні йдеш в гості трішки з острахом, адже страшний коронавірус лише послабив свої лещата та все ще не відступив. Однак нам за ці довгі місяці обмежень та карантину насамперед забракло людського спілкування віч-на-віч, без новітніх технологій та «зум-конференцій». Такі звичні для людей посиденьки до пізнього вечора за чашкою чаю, а в ці святкові дні – за смачним наїдками та домашньою випічкою, коли нарешті за довгим святковим столом збираються друзі, чоловіки гомонять про своє, а жінки на іншому боці столу – про своє.
У газетах часто друкують різноманітні життєві історії. Адже особливо читачкам цікаво прочитати про ту чи іншу долю. Мені інколи видається, що щось з того буває надуманим, перебільшеним, щоб зацікавити читацьку аудиторію. Однак історія, яку я почула цього разу за святковим столом, запала мені в душу. Отож захотілось викласти її на папір і все-таки розповісти без перебільшень та домислів. Бо, можливо, комусь вона стане в нагоді, а комусь буде доброю наукою на майбутнє.
Зазвичай у неділю на Великдень ми збираємось у родинному колі, а от вже на другий день свят йдемо до друзів. Так і цьогоріч, по неділі, ми завітали в гості до друзів. Кожна жінка, яка навідується до чиєїсь домівки, зазвичай розглядає інтер’єр помешкання, як оформлений стіл, які на ньому страви. Отож, поки господиня робила нам каву на сучасній кавовій машині, я розглядалась по сторонах. Стильний ремонт, зі смаком обставлені меблі, дизайнерські занавіски. Так і захотілось зробити господині комплімент: «Який у вас оригінальний інтер’єр та ремонт. Чия це все заслуга?». Господиня, усміхаючись, вказує на чоловіка: «Саму ідею інтер’єру розробляла я. Але нічого не змогла б втілити в життя без коштів, які заробляє чоловік. У нас в сім’ї все тримається на ньому». Чоловік від похвали дружини аж засяяв від радощів. А жінки, присутні в кімнаті, напевне, про себе подумали: «Як пощастило з чоловіком!». Господиня наче прочитала наші думки чи просто захотіла поділитись своєю історією, отож почала розповідати:
«Сьогодні, дякувати Богові, ми можемо дозволити собі і відпочинок за кордоном, і машину, і дитині ні в чому не відмовляємо. Та 10 років тому я рахувала кожну гривню. А були дні, коли не вистачало навіть на молоко для дитини. В той час Артемчика ще у нас не було, а ми з чоловіком мали на базарі торгове місце із взуттям. Надзвичайно великих прибутків не було. Ми торгували взуттям із Китаю. Праця не надто важка, але клопітка: потрібно було вчасно все замовляти, пильнувати, щоб продати до кінця сезону. Зрештою, наші покупці не були багатими людьми, тому й ціни на взуття не були високими. Але торгувалось непогано, на життя вистачало. Я сама за всім пильнувати, вела таку собі бухгалтерію, і торгували ми самі, бо продавця не мали можливості найняти.
Та коли я завагітніла і вже не могла стояти за прилавком, справою зайнявся тільки чоловік. Якось він запізно замовив взуття і воно надійшло вже посеред весни, тому не змогли реалізувати, а кошти вклали… То чоловік не вийшов на базар, бо погано почувався, чи інколи просто не хотілось. Отож у ці дні прибутку не було взагалі… Почали відчувати брак грошей. Коли народився Артемчик, коштів потрібно було ще більше, але чоловік не поспішав шукати ще якийсь заробіток, щоб, наприклад, розширяти асортимент чи переходити на інший вид товару. А за якийсь час нас взагалі ошелешили: базар закривають, а на його місці зводять критий ринок, де ми можемо в першу чергу придбати невеличкий магазин за… 10 тисяч євро! У нас таких коштів і близько не було. Тому взуття, закуплене раніше, віддали під реалізацію друзям, а самі просто сіли вдома з маленькою дитиною.
Заощаджених коштів залишилось небагато, але мій чоловік шукати роботу не поспішав. «Якось все вирішиться само собою», – втішав він мене. Та коли я зрозуміла, що грошей уже не вистачатиме навіть на молоко, то пригрозила чоловікові, що з дитиною повертаюсь до батьків. Однак мої погрози зовсім не подіяли. Чоловік і надалі проводив час на дивані перед телевізором, чекаючи дзвінка з пропозицією роботи, нічого не роблячи самостійно. Тому, зібравши всю волю в кулак, разом з дитиною я повернулась до мами. Звичайно, чоловік це все глибоко переживав, у нього почались різні болячки. Він телефонував, просив повернутись, адже почав хворіти. Та я розуміла, що з маленькою дитиною на руках мені самій потрібна буде допомога. Тому порадила йому поїхати до своєї мами. Я була переконана, що свекруха завжди прийме сина і, можливо, навіть буде рада, що він повернувся додому.
Проте сталось по-іншому. Мати два тижні доглядала за сином, варила їсти, купувала за власні гроші ліки. А коли мій чоловік одужав, то виставила з речами за двері… «Ти вже дорослий чоловік, – сказала вона, – зрештою у тебе є син. Отож маєш піклуватись про себе і про нього. Все, що я могла зробити, я зробила. А тепер роби, що хочеш». На перший погляд здавалось, що свекруха вчинила жорстоко. Але вона дала йому такий поштовх, який збудив його до життя.
Від безвиході чоловік влаштувався на першу роботу, яка трапилась, заробляючи практично копійки. Він телефонував, розповідав про своє життя та вже не просив повернутись, розуміючи, що нам трьом на ці кошти не прожити. Він згадав про свій диплом інженера та хорошу фахову підготовку. Згодом влаштувався механіком на новому заводі, який відкрили іноземці в нашому місті. Директор помітив його кваліфікацію, вміння швидко ремонтувати верстати так, щоб лінія довго не простоювала. Коли я зрозуміла, що чоловік «взявся за голову», ми з дитиною повернулись додому.
Сьогодні мого чоловіка, на жаль, часто немає вдома, бо він їздить та усуває несправності на лініях таких самих заводів, які ці ж власники відкрили у десяти країнах Європи та світу. Отож останнім часом нам нічого не бракує. Але я не знаю, де б ми були і чи взагалі були б разом, якби свого часу моя свекруха так принципово не повелась зі своїм сином. Тому сьогодні я дякую свекрусі за… «жорстокість».
Віра БІЛА.
