Заспокоїтися після зрад та невдалих спроб створити родину Оксані Козяр допомогли щоденні травневі Молебні до Богородиці.
Через кілька днів завершиться травень – місяць, який у нашій церкві називають Богородичним. Адже в травні щодня відбуваються Молебні до Богородиці. Це прекрасне вшанування Діви Марії має велике значення. А ще під час Молебнів за посередництвом Нашої Небесної Матінки Бог показує та виявляє свою доброту і здатність змінювати життя кожного, хто з вірою звертається до Богородиці.
Отак розмірковуючи про травневі відправи, я пригадала непросту життєву історію моєї родички з Житомира, медсестри Оксани Козяр, яка через велику віру, уповання і молитви до Богородиці знайшла своє щастя.
Зараз пані Оксана — щаслива мати трьох діток, дружина чоловіка-героя, який захищав Україну на Сході, добра християнка. Та всього цього жінка могла би й не мати, бо життя вело її крученими стежками. З дитинства у Оксани були комплекси через… клаповухість. У школі дівчинку, яка добре вчилася, була тихою і скромною, дражнили вуханькою, чебурашкою, пиріжком і навіть віслючкою. Оксана плакала, злилася і врешті вирішила обов’язково зробити пластичну операцію та позбутися ненависних вух, що стирчали в різні боки. Для цього вступила у медичний коледж, наївно думаючи, що коли працюватиме медсестрою, то операцію їй зроблять безкоштовно.
На щастя, у коледжі Оксана по-іншому подивилася на себе й свою проблему і змінити вуха уже не хотіла. Тим паче, що у неї, таку клаповуху, закохався Мар’ян – високий атлет, мрія багатьох дівчат. Він навчався у фізкультурному, займався бігом, часто їздив на змагання за кордон. Коли він побачив Оксану, то одразу сказав, що «оця манюня» (а ріст дівчини був 1,54) буде його… дружиною. Оксана спочатку подумала, що він, як і колишні однокласники, знущається, і підстрибнувши, вліпила хлопцеві дзвінкого ляпаса, а той розсміявся, перейняв руку, якою хотіла вліпити йому ще раз та… поцілував. «Не злися, ти мені сподобалася, а говорити гарно я не вмію, я вмію швидко бігати».
Однак стати дружиною перспективного спортсмена дівчині не судилося. Мар’ян після чергових закордонних змагань залишився в Канаді. Майбутній нареченій сказав, що має там шанс зробити спортивну кар’єру, просив, аби вона трішки почекала, і він забере її до себе. Згодом Мар’ян майже перестав телефонувати. А одного разу зізнався, що познайомився з польською спортсменкою і в них буде дитина.
Після зради коханого Оксана замкнулася, зосередилася на навчанні, а ще… багато молилася та ходила до церкви. Про Бога, силу віри й молитви дівчині з дитинства розповідала сусідка, полька пані Гєля (Гелена), яка виховала і виростила дівчинку, батьки якої ледве не цілодобово працювали на заводі. «Квіточко моя, що б не трапилося в житті, прийди до Найяснішої Панни Марії та все Їй розкажи, як мамі, як мені, — дуже просто пояснювала вихованці про могутність Богородиці пані Гєля. — Наша Панна розуміє людей, і вблагає Свого Сина за кожне щире й добре прохання». На жаль, уже не було на світі пані Гєлі, але Оксана пам’ятала її настанови.
Особливо любила майбутня медсестра відвідувати травневі молебні. На одній із таких відправ до дівчини прийшло розуміння виходу із ситуації. Наче невидимий голос сказав їй: «Більше працюй, горе забудеться, життя зміниться». Тоді Оксана проходила практику в обласній лікарні. Вона почала залишатися на чергування, багато вчилася і незабаром уже підмінювала досвідчених медсестер. Тямущу студентку помітили та після закінчення коледжу запропонували працювати хірургічною медсестрою. Оксана стала незамінною під час складних операцій.
На роботі Оксана знайшла друге кохання, лікаря-інтерна Ярослава. Він родом з невеличкого райцентру, у професії особливих успіхів не мав, але дуже хотів покращити свій матеріальний стан і принагідно ще й зробити кар’єру. Як? Та… через вигідне одруження. Цього Оксана, звісно, не знала і наївно вірила, що незабаром стане дружиною лікаря. Але її обранець так не думав. І одного разу заявив ошелешеній подрузі, що заручається з донькою професора, бо бачить перспективу в родині медичного світила. Ще й не оминув болячи відшмагати словами закохану дівчину, сказавши, що вона… просто медсестра, якій для сімейного життя варто шукати санітара, шофера, будівельника, словом «рівню».
Оксана дуже хотіла йому доказати, що не гірша за професорську доньку. «Так, я звичайна медсестра, але хороша і незамінна хірургічна медсестра, – міркувала дівчина. — Я можу поступити в медуніверситет, стати хірургом, і Славко буде гордитися, що у нього така дружина. Можу з часом сама стати професором… А може… може… мені стати героєм, поїхати на Схід України. Там потрібні хірургічні медсестри. Тоді Славко повернеться, адже такої дівчини ні в кого не буде».
Остання думка видалася Оксані дуже слушною. І через кілька днів дівчина пішла у військкомат. Тоді якраз активно мобілізували медиків. Рішення успішної, хоча й молодої, хірургічної медсестри, всіх здивувало. Дивувалася й сама Оксана, бо ж вона ніколи не була навіть активісткою. Та й, зустрічаючись з Ярославом, дівчина, відколи почалася війна на Сході, слухала його міркування про ці події. Молодий лікар казав, що все це лише брудні ігри політиків, які відмивають там неймовірні гроші. А він та ще тисячі «розумних» людей підставляти свої голови за якогось олігарха та рятувати тих, які продалися, не хочуть і не будуть.
Проте Оксані не було куди відступати. Тим паче, що перед самим виїздом вона була на сповіді й отримала благословення священника. «Ви маєте набожність до Богородиці, – казав Оксана отець Павло. – Це дуже добре, бо Наша Мати була дуже милосердною, Вона й нині покриває Своїм Омофором тих, хто захищає рідну землю. Тому ви станете Її материнськими руками, через вас Вона рятуватиме життя наших вояків». Оксана вже не сумнівалася ні на секунду, чи їхати їй.
Згодом, коли в шпиталі дівчина побачила жахливі наслідки війни, то ще більше молилася і просила Діву Марію допомогти їй. …Важкі поранення, відірвані ноги, руки, перебиті кістки та хребти, рвані рани. Про все це дівчина читала лише в підручниках і зрідка бачила на операціях, коли привозили постраждалих у ДТП. А тут кожен день все важчі й важчі випадки. Не раз дівчина зривалася, дуже плакала, коли помирали бійці.
А ще в шпиталі вона познайомилася з Олексієм Козярем, капітаном з Житомира, якого привезли з-під Дебальцевого. Йому треба було негайно ампутувати обидві ноги. Чоловік благально дивився на медсестру, коли та готувала все для операції, та попросив, аби вона, коли все закінчиться, тримала його за руку, щоб він бачив хоча б одне знайоме обличчя. Уже пізніше зрозуміла, чому він так казав. Олексій був з дитячого будинку, і нікого з рідних не мав, лише військових побратимів. Перед операцією він запитав: «А мені збережуть ноги?». Хірурги кивали, бо що мали говорити? А Оксана не могла обманювати, у неї по щоці скотилася сльоза. Офіцер все зрозумів і приречено зітхнув. Операція була важкою. Олексій довго відходив від наркозу, кричав, «кидався у бій». Оксана, як і обіцяла, сиділа біля нього й тримала за руку…
Вояк довго не міг змиритися, що залишився без ніг. «Кому я такий потрібний? Кому?» — кричав у безпам’ятстві. «Ти мені потрібний!», — випалила Оксана спересердя, бо вже не могла слухати його крики. На диво, Олексій замовк, замкнувся в собі, але більше не кричав. Лікарі дивувалися, проте чоловік швидко поправлявся. Згодом йому запропонували їхати до Польщі на реабілітацію, пообіцяли протези. Олексій не погоджувався, казав, що йому вже нічого не потрібно. Але згодом таки передумав: «Я поїду, якщо Оксана буде чекати».
Для дівчини це стало цілковитою несподіванкою, бо вона з важко пораненим офіцером навіть не розмовляла довго, не знала його, а про якусь симпатію взагалі не йшлося. А тут раптом таке. Проте Оксана пообіцяла чекати. Олексій поїхав. Далі офіцер з медсестрою почали переписуватися. За місяць вони вже знали один про одного все. Олексій розповів, що його батьки загинули в ДТП, тітка віддала племінника до дитбудинку, а далі — військове училище, служба, безгрошів’я, війна, поранення і рятівні слова незнайомої медсестри, яка сказала, що буде чекати.
…Через півроку Олексій повернувся, він змінився, схуд, витягнувся та невпевнено стояв на протезах. Змінилася і дівчина, яка вже не уявляла свого життя без офіцера-героя. Двоє молодих людей з нелегким життєвим досвідом побралися, але попередньо Олексій охрестився (хресними стали житомирські лікарі, які врятували йому життя). Згодом взяли шлюб.
Зараз у Козярів троє діток: 4-річні двійнята Максим і Тереза та однорічний Семенко. Родина щотижня відвідує церкву. Олексій, попри те, що зостався без ніг, допомагає з дружиною воякам. Козяри формують медичні набори, які побратими чоловіка возять українським захисникам на Схід. Щороку у травні родина старається відвідувати святі місця пов’язані з Богородицею. Уже їздили до Києва, Зарваниці, Улашківців, Львова.
Оксана дякує Богородиці за своє щасливе життя, за… зради колишніх, без яких не було б у неї коханого чоловіка та чудових діток. А ще Козяри моляться за всіх українських вояків та за мир в Україні.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
