Олена Карпів дочекалася родинного щастя і народження дитини після страшної аварії, внаслідок якої вона зосталася на візку.
Господь допустив неабиякі випробування для жінки, яка ніколи не думала про Нього, про духовність. Але все враз змінилося. Змінилася і сама пані Олена.
З дитинства нині щаслива кохана дружина, мати 8-річної Олени-Мілани та директор юридичної фірми була самостійною. Усе через дивне ставлення до дівчинки матері. У родині було дві доньки, і батьки зосередилися на молодшій, Тетяні. Вона народилася кволою і до року життя кілька разів помирала. Тому мати з батьком буквально «тряслися» над молодшою, за кожним її поглядом кидали все та бігли виконувати її забаганки. А про старшу доньку «забували». Оленка з першого класу сама робила уроки, сама «записувала» себе на гуртки, сама складала екзамени, сама вирішила стати юристом. І, на диво, без жодних репетиторів та грошей, поступила. Батьки на радісну звістку від доньки, що вона стала студенткою, лише сказали: «Ми знали, що ти в нас розумниця. А ось про Тетянку треба подбати». І дбали, постійно платили за її навчання в медичному коледжі, згодом – у медінституті, який вона так і не закінчила. Навіть чоловіка їй знайшли, Анатолія, сина батькового товариша. Він досі в усьому, як і батьки, їй потакає. Таня, розпещена, розманіжена, знову ледь оком поведе — усе має.
На другому курсі Олена вийшла заміж за сусіда Михайла, який ще з дитинства за нею упадав. Після служби в армії він пішов працювати в міліцію. Мишко зізнався, що давно кохає сусідку. «Якщо кохаєш — одружуйся, — сказала Олена. — Я стану юристом, ти — міліціонер, буде в нас родина правоохоронців». Незабаром молоді розписалися, навіть нічого не сказавши батькам. А ті й не дуже переймалися. Сприйняли все, як належне. Хоча привітали, дали грошей та сказали, що весілля робити невигідно, краще кошти притримати, бо ж то були важкі 1990-ті. Про церковний шлюб молоді не думали, бо були з родин атеїстів-комуністів.
«Ми оренували квартиру й почали жити окремо, — розповідає пані Карпів. — Однак життя не склалося. Чоловік після кожного чергування приходив додому п’яним, ревнував мене до всіх, кричав, аби я кидала навчання, бо там багато хлопців. Спочатку я сприймала це як жарт, старалася не звертати уваги. Проте згодом чоловік почав мене лупцювати».
Такого Олена стерпіти не могла, і під час чергової бійки вдарила благовірного сковорідкою по голові, що той отримав струс мозку. Повернувшись з лікарні, чоловік подав на розлучення. Пара спільно прожила лише півроку. Олена не дуже цим переймалася, бо не особливо кохала сусіда. Жінка закінчила вуз знайшла роботу, одну, другу, але згодом залишилася без праці. Прийшла до батьків, аби ті хоч якось допомогли. Вони саме готувалися до весілля молодшої доньки і проблеми старшої їх не хвилювали. Щоправда сказали, що Олена може пожити в них, проте недовго. Жінка поставила перед собою мету: зібрати гроші й купити квартиру. Незабаром знайшла добру роботу і таки придбала житло. І якщо матеріально Олена була забезпечена, душевної рівноваги не мала, бо була обділена особистим щастям.
У неї було кілька коротких романів, після яких чоловіки, які були з нею, одразу знаходили собі іншу кохану, з якою одружувалися, або, коли були розлученими, поверталися до дружин. Знайомі навіть сміялися та радили своїм друзям-холостякам, які хотіли одружитися, зав’язати стосунки з Оленою, бо це було вірною ознакою того, що через місяць-два самотній чоловік знайде собі жінку.
Так минали роки. Усі її подруги та знайомі мали родини, сестра Таня народила двійню. А Олена залишалася самотньою і злою на увесь світ. «Ти не злись, — сказала жінці кума Наталія. — Але ти ніби Ніхто, ніби тебе на цьому світі нема. Бо що ж то за жінка, яка не вміє зацікавити і втримати чоловіка? Певно, душу маєш порожню і злоби в тобі забагато. Звернися до Бога, почни молитися, піди до церкви, поговори зі священником». «Іди ти зі своїм священником, — брудно вилаялася Олена. — Нікого й нічого мені не треба».
Та все ж слова куми глибоко запали жінці в душу. Спересердя вперше переступила поріг церкви. Що робити – вона не знала, отож стояла, переминаючись з ноги на ногу. Коли до Олени підійшов священник, то вона одразу й дуже швидко «звалила» на ошелешеного отця свої біди. Той був збентежений, проте порадив розпочати зі щоденних молитов, казав, що варто ходити до церкви і просити Бога про особисте щастя. Олена вислухала, і як швидко зайшла, так само швидко й вийшла з церкви, бо не вірила священникові. Щоправда після цього більше не знайомилася і не зустрічалася з випадковими чоловіками, замкнулася, жила тихо і самотньо: дім-робота, робота-дім.
А далі сталося те, що назавжди змінило життя Олени. Жінка поверталася автобусом із судового засідання зі Львова. І у них врізався легковик. «Запам’ятався лише різкий біль. З ним я провалилася в чорну безодню, з ним і прокинулася, — пригадує Олена Карпів. — Біля мене були всі мої родичі. Вперше за багато років. Вони ледь стримували сльози. Я захотіла встати, але… не змогла, ніби половини мене не було. Знаєте, дивне відчуття, коли усвідомлюєш, що половини тебе нема. Як це? Незрозуміло, проте реально й очевидно». Висновок лікарів був невтішним: Олена ніколи не зможе ходити. Жінка знову провалилася в безодню, їй хотілося померти.
…Минуло півроку. Смерть все не приходила, а вчинити самогубство молодій юристці не вистачало духу. І якось треба було жити, їсти, одягатися. Поволі Олена звикала до візка.
Одного разу сестра Таня запропонувала їй поїхати на зустріч до спілки інвалідів. Вона й слово це старалася не вимовляти. Мовила лише, що там збираються такі, як і Олена. Скалічена жінка поїхала, бо вже несила було сидіти в чотирьох стінах. Дуже поволі почала розмовляти з візочниками. У кожного з них — своя доля: Василь скалічився на заробітках у Росії, від нього всі родичі відмовилися. Тамара — власниця кількох фірм, стала інвалідом через аварію, але сама утримує двох дітей. 18-річний Максим став нерухомим через помилку лікарів під час операції. Сашко — спортсмен, майстер спорту, сів у візок через невдало підняту на змаганнях штангу. Але всі вони дуже хотіли повноцінно жити. Тому Олені ці зустрічі додавали сил.
У жінки розпочалося інше життя. Вона почала працювати: кума Наталія запропонувала створити юридичну фірму. Жінку поглинула робота. Окрім цього, були ще й зустрічі у клубі візочників. На одну з таких приїхали люди з інвалідністю з Тернополя. Там Олена познайомилася з Василем. Ставний чорнявий чоловік тримався осторонь, хоча так само сміявся, розмовляв, але за мить просто від’їжджав від гурту й довго дивився у вікно. З’ясувалося, що він — колишній військовий, майор. Повертався додому зі служби, раптом побачив пожежу. У будинку розпачливо кричала бабуся, яка не могла ходити. Пожежники не їхали… Бабуся кричала. Василь її врятував, але після того зостався інвалідом. Згодом його покинула дружина, забрала сина з донькою та переїхала до Києва. Там вийшла заміж вдруге. А Василь довго не міг отямитися від усіх цих подій. Врешті змирився.
Колишній військовий сподобався Олені. Жінка часто йому телефонувала, вони могли годинами розмовляти в інтернет-чаті. А далі сталося чудо! Василь сам приїхав до подружки та сказав, що хоче жити з нею. Отак з порога запитав, чи прийме до хати майора. Олена, хоча й дуже симпатизувала новому знайомому, проте боялася. Адже від неї, навіть здорової, невідомо чому йшли чоловіки. Чи не піде й він? Та Василь виявився не таким, він дбав про Олену, завжди намагався приготувати щось смачне і навіть почав заробляти в інтернеті. Напередодні Великодня Василь здивував кохану, бо запропонував одружитися і повінчатися, бо з першою дружиною церковного шлюбу він не мав.
Молодята на візках поїхали до тієї церкви, в яку колись приходила Олена. Була довга і дуже непроста розмова з отцем Йосифом. Насамкінець отець сказав: «Я не знаю, чи не був це допуск Божий для того, аби ви змінили життя і знайшли один одного. Господнє провидіння нікому невідоме, іноді Він веде людину до щастя такими неймовірними шляхами, через такі випробування, що нам, людям, важко це збагнути».
Пара одружилася і повінчалася. У свої 37 Олена завагітніла. Лікарі й чути не хотіли, аби жінка зберегла дитину. Але усю вагітність майбутні батьки разом з отцем Йосифом постійно молилися. Олена народила здорову дівчинку. Нині Олені-Мілані — 8 років. Вона – промінчик радості для батьків, родини тітки, бабусі з дідусем і сестри з братом по батькові.
«Від перших років життя і досі її усюди повно, — з усмішкою зізнається мама Олена. — А виростив її татусь, бо я вийшла на роботу, коли доні було два роки. Нині я почуваюся цілком щасливою жінкою, хоча й на візку. Адже Бог забрав у мене можливість ходити, зате дав усе, про що я колись мріяла: дитину, коханого чоловіка, роботу. Я навіть жартома кажу, що моє щастя впало мені згори разом з інвалідним візком. До речі, кілька днів тому донечка прийняла Перше Причастя. Ісуса в нашій родині стало більше».
Сабіна РУЖИЦЬКА.
Світлина ілюстративна.
