Осінь, холод, калюжі… Нумо поговоримо про… море? А якщо конкретніше – то про Чорне море. Невеличкий ліричний відступ. Вересень 2024. Завдяки старанням наших захисників та захисниць, всевишніх сил та моїх друзів вдалося помандрувати в Сакартвело на навчальний проєкт.
Можливо, вам частіше за все траплялася інша, офіційна назва цієї дивовижної країни – Грузія. Але шляхом дослідження я зʼясувала, що Грузія – це навʼязане росіянами ймення чудового краю. А самі мешканці автентично йменують свою Батьківщину Сакартвело, а вони, відповідно – картвели. З поваги до незламного народу, якого прагне поневолити наш спільний, затьмарений злом, ворог, будемо вживати справжню термінологію, гаразд?
Отож, ми провели кілька чудових днів на проєкті з неформальної освіти, який стосувався ментального здоровʼя. Цінність таких подій – неймовірна, адже з внутрішнім станом у більшості з нас, мʼягесенько кажучи, не все гаразд. Учасники з різних куточків світу, турбота наставників, природа, ненавʼязливі та приємні умови для навчання – все видалося насиченим. І попри завантажений графік та рясні дощі таки вдалося вирватися кілька разів до моря.
М-о-р-е… Безмежна велич природи. Творіння, яке не потребує корективів. Воно прекрасне саме по собі, таке, яким його сотворив Господь.
Море береже свої кордони. Знаєте, багато психологів зараз товкмачать, мовляв: «Люди добрі, бережіть ваші особисті кордони. Ну щоб зайві непрохані перехожі не лізли вам в душу, не давали навʼязливих порад, і не пхали носа до чужого проса. Вибудуйте межі, за які не слід заходити – і буде вам тоді пречудово житися».
Мені здається, багатьом людям таке важко дається. А от природа дуже не грає хитромудро вигаданих ігор, в які бавляться суспільства. Море береже межу, адже берег рясно вкритий камінням. Каміння коле стопи, дійти до води боляче і слизько. Але якщо наполегливо прагнути зустрічі – барʼєри зникають. Якщо твої наміри щирі, і ти дуже-дуже прагнеш зустрічі, то навіть біль потерпиш. Ну ось – от ми й здибалися врешті, море. Море ідентифікує мене, як доброзичливицю і радісно обіймає ноги. Лякає холодком, але ж чим далі рухатися, тим тепліше. Я радію. Море радіє. Хоче обійняти цілісіньку мене. Хвиля за хвилею, і я вже не стою на ногах, а просто завалююся в наші обійми. Море щире, воно хоче і готове віддавати всього себе. А я тримаю голову в тверезому розумі і, звісно, що на поверхні. Море, я мрію пірнути, але знаєш… Я не вмію плавати. Вибач. Знаєш, справа не в тобі, просто… Багато років тому одна маленька річка так обіймала маленьку мене, що ледь не забрала моє напружене тіло й перестрашену душу на той світ. Я знаю, що всі люди там опиняться рано чи пізно, але ж тоді було надто рано. І тепер я не довіряю вам, водяним творінням. Дуже боюся, хоч і знаю, що ви не зі зла. Не сьогодні, море. Як би не було прикро, але може й ніколи не довірюся тобі. З людьми теж так: важко довіряти тим, хто колись зрадив вашу дружбу та покинув у біді.
Поки на березі. Які ж гарні камінці! Кожнісінький – унікальний, неповторний, зі своїми барвами та подряпинами. Знаєш, люди також всі дуже-дуже незвичайні. От тільки камінці самі собою несуть простоту й красу. Люди також, але, на жаль, не всі. Бувають ображені на світ, озлоблені, спраглі помсти. А ще каміння в руках людей перетворюються на інструменти. В руках добрих каміння наповнюється життєдайними сенсами: можна будувати, творити, прикрашати. А в руках недоброзичливців – можна руйнувати і навіть… (яке жахливе слово), але… вбивати. Збираю камінець за камінцем, ставлю собі на ноги, руки. Кожен камінь – наче символ тягаря й внутрішнього болю. Складаю один на інший, але коли їх надто багато, вони падають з мого тіла.
Либонь, людина з кожним прожитим печальним моментом отримує тягар, але не може його нести цілком, не може накопичувати. А отже, набирається досвіду, внутрішньої сили, аби перебути те все лихе, переосмислити і, залишивши позаду, жити далі життя? Тобто, людям не даються випробування, які вони не здатні пройти? Море, дякую, стало на кілька митей справді легше, бо ти забрало мої печалі хоч на трохи. Я збираю камінці, аби ще трохи подумати, гаразд? Якщо чесно, то дуже соромно, адже це частинка природи, і я наче втручаюся в особистий простір, руйнуючи природній хід буття. Люди такі неслухи! Сумно, що ми не цінуємо того, що маємо, безсоромно нищимо планету, яка є досконалою. А потім ридма ллємо сльози та голосимо в новинах: землетруси, повені, урагани. Мудра природа діє справедливо. Море, повір у чистоту моїх мізерних прагнень. Дякую! Несу каміння до номера. Воно естетично лежить кілька днів біля мого ліжка. Щоразу я зачіпаю його ногами і думаю про цінні уроки, які ми здобули разом. Дякую, вчителю!
Дощі. Шторм. Ти хвилюєшся. Що трапилося, море? Велетенські хвилі здіймаються високо, заливаючи береги. Відчуваю, що тобі болить. І ти не те щоб виговорюєшся, ти волаєш щиро про свої почуття, своє невдоволення. Людям такого бракує – вони полюбляють плакати в подушку, злитися внутрішньо. Мало хто готовий піти в безлюдні місцини й отак просто покричати на весь голос. Натомість вони кричать один на одного. Ми з подругою приходимо до тебе ввечері. Знаєш, у тебе є безліч причин злитися на людство. Наприклад, за те, що твої береги засипають для забудівель, а води забруднюють побутовими відходами, пластиками, рідинами та іншими бідами. Твої пляжі заміновують росіяни. Ми сидимо мовчки – сьогодні твоя черга жалітися. Нам болить за тебе, море. Вдивляємося в безмежні широти.
– Знаєш, ми отут купалися. А з цього ж моря на нас ракети запускають кацапи. А ми отут живі. А до когось ракети таки долетіли…
– А ще десь там Крим, уявляєш?
І далі мовчимо. Вибач, море. Нам шкода, але ми також не розуміємо, як це припинити. І від того нестерпно. Ти солоне, і сльози на наших щоках такі ж солоні та рясні.
Приходжу вкотре. Блукаю. Берег вкривається численними слідами. Деякі з них залишаються, деякі ти без зайвої думки стираєш. Дивина! Ось є, а через кілька секунд вже немає. Скільки б я не находила, але ти змиєш їх, вітром розвієш. Люди так хочуть залишити по собі бодай якийсь слід на Землі. Та не завжди такі мрії стають реальністю. Людині лячно, що вона колись помре, так і не зробивши чогось значущого, не залишивши по собі нічого. Але виходить, що це природно? Гадаю, ми таки залишаємо сліди в серцях та думах інших. І як же тепло всередині стає від усвідомлення, що це теплі добрі сліди, а не шрами чи рубці. Задумуюся про сенс життя. Але якщо за мільярди років ніхто його не знайшов цілком, то хіба я зараз віднайду? В кожного він свій, мабуть. А після земного буття… Ще ніхто не ділився цим потаємним секретом.
Камарджоба, кєнацвалє! Себто, привіт від щирого серця! Море! Роґораха? Ну тобто, як справи? Карґат? Добре? Бачу, бо й сонце сяє, і ти хвилями граєшся, але нині весело, по-доброму. Лупить нас море в спини, наче дає чарівних «лящів», бадьорить, валить з ніг, ми регочемо.
До нас приєднується чарівна пара – українка та картвел. Чудова пара, з незламним духом та норовом. Кличуть плавати. А ми не вміємо. А вони такі: «Та ми навчимо». Ох, не вірю. Досі нікому не вдавалося. Заходимо у воду трохи вище поясу. Страшно же ж. Ну гаразд, якось вже негоже відмовляти. Але ж ви розумієте, що я навіть не намагаюся вірити в цю авантюру? Уважно слухаю парубка картвела. Цікаво те, що моя англійська бажає кращого – нема чого правди таїти. Ми обоє володіємо російською (швидше за все, обоє не з власної волі, а через масштабну багаторічну пропаганду). Та ми обираємо шлях навчання англійською. Завзятий хлопець пояснює нам все почергово: дихати так, ногами так. Намагаюся повторювати. Наші тренери нас підтримують – буквально. Доходить діло до рук:
– Дивись, Настя, руки мають бути сильнішими. Ти непогано робиш рухи, але ж треба докласти зусиль.
– Я не можу, мої руки слабкі (до слова, навіть підтягнутися на перекладині не можу).
– Ну ти спробуй…. Уяви, що ти росіян отак руками розгрібаєш. Давай!
Хочете вірте, хочете ні, але я… Пливу! Боже мій милий, ти це бачиш? Боже, ти знаєш, що я не хочу зла на нашій планеті, але «сусіди» почали руйнувати все прекрасне либонь через власну тотальну моральну сліпоту. А нам треба бути сильними, аби захищатися. Море, ти бачиш? Я пливу! Ми пливемо разом! Знаєш, наші вороги спільні. Вони не дають мені жити. Вони заміновують твої береги. Вони хочуть знищити нас… Море, ти це відчуваєш? Я пливу! Вперше в житті я пливу! Море, ми такі сильні разом! Море, якщо люди слухатимуться природи та боротимуться за спільну свободу, то все вийде! Ми зможемо! Ми сильні! Люди, які люблять свободу, сильні!
Ну ось, залишається 40 хвилин до відправлення автобуса. Море, ми маємо побачитися! Одному Богу відомо, коли ми ще побачимося, та й чи трапиться це взагалі. Мовчки складаю послання-зізнання, вкладаю свою вдячність в скромне “Люблю тебе!”. То що, бувай? Вже 25 хвилин, і автобус помчить мене далеко-далеко додому. Дякую тобі за очищення, за сотні думок у голові, за мудрість, за справжність. Не купити цього за жодні матеріальні блага цього незрозумілого світу. Бувай!.. Ти вселяєш спокій, ти хвилями гукаєш обійнятися наостанок. Гаразд, море! З розгону забігаю в одязі у воду. Пливу. Дякую за все найліпше, що трапилося! Дякую, що зцілив мою розʼятрену душу! Дякую, що відреанімував добро всередині мене! Дякую за відновлену віру! Нам, людям, є чого повчитися в тебе. Дякую, що заново полюбилося життя. Дякую всім, хто дочитав до цього рядка.
Я знаю, що нас в житті чекає не один шторм. Не один заворожуючий світанок. Не один камінь-тягар. Не один камінь – приємний спомин. Не одна втрата. Не один набуток. Не один залишений слід. Не одне розчарування. Не одне захоплення. Та врешті, всі прогнози безсилі. Нам залишається довіряти природі та сіяти добро. Вірити та плекати любов. Любов та добро завжди перемагають. Люблю в це вірити. Вірю в любов.
Анастасія ГУЛЯЙ
