Питання: Навіщо потрібні паломництва і чи вони обов’язкові?
Відповідає Vatican News: Паломництва — це один із проявів народної побожності поруч з іншими проявами релігійних почуттів віруючих, таких як вшанування мощів, процесії, релігійні танці, вервиці, медальйони тощо.
Звісно, паломництва — це важливий аспект духовного життя і часто відвідування святих місць спонукає людину замислитися над своїм життям, своїми стосунками із Богом, допомагають повернутися до інтенсивного духовного життя. Цьому сприяє насамперед сам досвід паломництва — досвід мандрівки, в якій ми відтворюємо, наприклад, те, що пережив Авраам, або досвід виходу євреїв із Єгипту. Прочанин ставить перед собою мету і, маючи її перед очима, прямує до неї крок за кроком. На шляху він переживає труднощі, нестачі, моменти взаємодопомоги та дружби. Дорогою людям легше усвідомити свої обмеження, свою немічність і потребу в інших людях і Богові. Дорогою людина вчиться розуміти та приймати слабкості своїх супутників, вчиться милосердя та виходить зі своєї замкнутості.
Християни з давніх-давен розвивали ідею духовного життя як подорожі у напрямку до Бога, тому паломництва до святих місць вважалися важливим аспектом духовності. Мандрівка до святинь, в яких так чи інакше являвся Господь, сприймається як символ подорожі віри. Паломництва розвинулися після закінчення переслідувань, тобто приблизно з IV ст., коли Церква стала жити спокійно й люди поступово переконувалися, що кінець світу не такий уже й неминучий, як вважали християни в часи гонінь.
Спочатку паломництва звершувалися не до святинь, а до святих — монахів та відлюдників. Це були подорожі покаяння, аби отримати духовне повчання. Пізніше поширилися паломництва до могил мучеників і святих. Християни йшли до них, щоб ушанувати пам’ять і попросити про заступництво.
Паломництва у Святу Землю по місцях, де відбулося Відкуплення, почалися в IV ст., принаймні, до цієї епохи належать перші свідчення про такі паломництва. Розвиток покаянних практик у Середньовіччі сприяв стрімкому зростанню популярності паломництв у Святу Землю, в Рим та Сантьяго-де-Компостела. Без сумніву, відвідування святих місць приносить рясні духовні плоди для паломників, якщо вони готові пережити цей глибокий досвід.
Але потрібно зробити важливе уточнення: паломництва та відвідування святих місць не становлять невід’ємну частину нашої віри, якою, навпаки, є таїнства. Згідно з ученням Католицької Церкви, вирази народного релігійного почуття є продовженням літургійного життя Церкви, але не замінюють його. Вони мають бути упорядковані так, щоб бути у співзвучності з богослужінням, певним чином із нього походити, до нього приводити народ, бо за своєю природою богослужіння набагато їх перевершує.
Відвідування святих місць не замінить церковних таїнств, життєво необхідних християнину. Наприклад, сходження благодатного вогню — це побожна практика, яка збирає численних паломників, але з якими б чудесними знаками воно не було б пов’язане, це ніколи не замінить для віруючого Тіла та Крові Христа, якими він насичується в Таїнстві Євхаристії. У цьому сенсі найсвятіше й найбажаніше з усіх місць у світі для християнина — це дарохранительниця з Пресвятими Дарами. Будь-яка людина, навіть найбідніша, безробітна, має безперешкодний доступ до цього скарбу — джерела благодаті. Участь у Святій Месі та причащання Пресвятими Дарами для християнина життєво необхідні. Без цього він не буде прищеплений до лози, тобто до Ісуса Христа, не зможе брати участь у його житті. Долучаючись до цього найвищого джерела благодаті, ми отримуємо незрівнянно більше, ніж могли б отримати, навіть перебуваючи в місцях, де жив Господь Ісус Христос.
