Несподівана подорож у Ворохту
У редакцію «Нової Зорі» зателефонувала пані Дарія Пославська, хористка з івано-франківської церкви Царя Христа. Вона розповіла про унікальну родину з Ворохти, в якій мали святкувати 82-гу річницю з дня народження жінки, яка народила і виховала четверо дітей, має дванадцять онуків та 21 правнука. Пані Анна Модуляк, до якої ми мали їхати, – людина віри та молитви, багатьох привела до храму, тому Господь її щедро благословив.
Липневої неділі після Святої Літургії в храмі Царя Христа ми подались з пані Дарією до цього гірського міста. По дорозі так заговорились, що в Надвірній пропустили поворот і виїхали на лісову смугу. Коли зрозуміли, що збились зі шляху, було запізно змінювати маршрут. Тому випадково заїхали у села Красна та Добротів. У першому є вишка, з якої можна споглядати унікальні краєвиди гір, а в другому – величне розп’яття Ісуса Христа вздовж дороги. Мабуть, ми збились зі шляху невипадково.
Коли виїхали на трасу в Делятині, то були дуже уважні, щоб знову не помилитись. До Ворохти добрались за три години замість півтори і думали, що далі буде все легко. Але так не сталось…
Знайти хату Модуляків самостійно було нереально. Табличок з номерами практично не було, а хати від дороги розкидані так, наче баранчики на полонині. Довелось телефонувати і викликати допомогу. За нами вийшов онук пані Анни і довів до її оселі.
Розповідь гуцулки
Пані Анна вже чекала нас на старенькому ґанку своєї хатини. Невеличкого зросту, згорблена, з тростиною в руці, вона щиро посміхалась і раділа, що має гостей аж із обласного центру. Запросила в оселю і відразу почала розповідати.
«Увесь мій вік був важким. Наш рід почався на горі Магура. Пригадую війну 1944 року, тоді мені було всього п’ять років. Перший спогад про те, як ми з мамою йшли до хреста, що недалеко від хати діда, але німці нас помітили й почали ще більше бомбити. Ми зустрічали багатьох поранених по дорозі. Мені було страшно.
Через рік маму забрали в яремчанську тюрму. Питали, де тато? Від 1942 року ми його не бачили, бо пішов у бандерівці, не знали, чи він живий… Мамі сказали збиратись у Сибір. Вона відвела мене до своєї сестри у Ворохту, щоб врятувати. Але енкаведисти прийшли до нашої хати з псом, озброєні:
– Де дитина?
- В сестри.
- Веди до неї, щоб бандерівських нащадків не залишилось на цій землі!
Вирвали мене з рук у тети і ми разом з мамою поїхали до Станіславова. Але дід мав гроші, тому заплатив міліціонерам, щоб мене не взяли в Сибір. Придумали, що я хвора і щоб мене не викинули по дорозі з поїзда, то віддали вуйкові. Поїзд рушив. Мама поїхала в невідомість. Я й дотепер здригаюсь, коли згадую, як мене важко від неї відривали.
Господь Бог замінив мені і маму, і тата, завжди у всьому допомагав, бо я постійно з Ним розмовляла. Я залишилась живою, щоб стати свідком Божої любові й тих важких подій 40-50-их років. Цілих 17 років я не бачила мами. Пізніше на горі Магура люди знайшли плиту, на якій було висічено слово «Камінь». Це був псевдонім тата, мабуть, там його і вбили.
Фактично з п’яти років я була сиротою. Дід і баба виховали мене в сильній вірі. Вже тоді ми молились вервицю. Тільки такого слова не знали, по-іншому якось казали на шнурочок з гульками. У 19 років я вийшла заміж. У 20 народила дочку. Чоловік був з багатодітної родини, батьки мали семеро дітей.
З рук своєї праці ми прожили свій вік. Самі збудували хатину на дві кімнати. Чоловік 32 роки працював лісником. Ніколи хабарів не брав, увесь його «калим» був – це коли закликали до хати і дали їсти. Для чоловіка діти були найдорожчим скарбом. Народили й виховали ми чотирьох дочок: Марію, Анну, Василину і Ольгу. Як він ними тішився! Побачив усіх 12 онуків, і, на жаль, – лише трьох правнуків. Вже понад десять років його нема з нами.
Всі наші діти та онуки працюють вдома, мають дах над головою, живуть з праці своїх рук, дружньо збираються, допомагають одні одним, ніхто не поїхав за кордон. Дякую Богові за Його милість. Скоро має народитись 22 правнук. Це є Боже благословення».
Гостина
Так за розмовою до нас почали приєднуватись дочки п. Анни, потім – зяті, за ними – онуки. Всі приходи по черзі. Мала хатина не могла вмістити одночасно усіх 55 нащадків.
Пані Анна пригадала, як одного разу з бабцею помолилась і пізно ввечері до хати хтось постукав.
«Було страшно, але ми відчинили двері. Увійшов старший чоловік з довгою сивою бородою. Він сказав, що у п’ятьох хатах йому не відчинили. Це був монах-священник. Розмовляли про те, як важко було жити людям у 1946 році. Тоді монах повідомив, що настануть ще важчі часи. (Розуміємо, що цей час настав зараз, коли коронавірус убиває мирне населення). Але й це можна буде вимолити в Бога, сказав він, лише потрібно багато молитися. Дуже багато людей забули про Бога.
Я часто приїздила в Івано-Франківськ за покупками. Це був початок 90-их. Церква Царя Христа на Майзлях лише відкрилася. Я зайшла, помолилась за дітей, онуків і відчула Божу благодать. Зрозуміла, що Господь невидимо мене торкнувся. Потім часто приїжджала до цього храму. Тут у 2005 році вступила в Апостольство доброї смерті. Через два роки, коли вийшла на пенсію, то очолила осередок АДС у Ворохті. Куди б не їхала, завжди мала таку думку: якщо поруч є церква і там правиться Служба Божа, треба зайти й помолитися. Так Боже благословення бачу постійно в своєму житті».
Свідчення
«Якось я поїхала на прощу в Гошів. По дорозі зустріла жінку, яка була невидющою. Я взяла її під руку, щоб супроводжувати. Ми розговорилися. Жінка сказала, що це її 12-е паломництво на Ясну Гору. Під час Служби Божої вона вигукнула: «Я бачу світло!».
Одного разу в Погоні освячували сині фани, які я вишила для цього святого місця. До мене підійшов молодий монах і запитав, чи я є Анна. Я ствердно кивнула головою, він обійняв мене і поцілував. Сказав, що він – той хлопчина, яким я опікувалась, коли працювала багато років у дитячому санаторії у Ворохті. Він був круглим сиротою, мав проблеми з хребтом, часто лікувався в санаторії. Над ним підсміювались однолітки. Хлопчину дуже тягнуло до Бога. Він просив мене: «Перепишіть мені, тето Аню, молитву». Я переписала і дала йому «Отче наш». Це було ще в радянські часи. Керівництво санаторію дізналось і мені винесли догану.
Хлопчина став священником-василіянином. Він зі сльозами на очах промовив: «Як ви дбали про мене! Ви допомогли мені вижити!». Я йому їжу з дому приносила, молилась над ним. Ми багато спілкувались…».
Пані Анна Модуляк, багато років спілкуючись з Дарією Пославською, показала їй (а тепер – і всім читачам «Нової Зорі»), як усе життя можна прожити з Богом. Господь благословляє людину, коли вона вірна Йому, коли йде до Нього щодня малими кроками. Усе життя гуцулка обирала Господні стежки. Свою віру передала дітям, онукам, правнукам. Усі вони живуть так, як живе їхня мати, бабуся, прабабуся: ставлять Господа на перше місце, щоденно моляться, практикують вервиці, дев’ятниці, прощі до святих місць, мають вдома духовні куточки – місця розмови з Ісусом та Марією.
Юлія БОЄЧКО.
