Останні кілька тижнів для всіх віруючих християн (маю на увазі не просто формальних, але все ж тих, які практикують свою віру та декларують її ділами) були доволі неспокійними. Чимало подій наклалися одна на одну так, що годі було уявити, як в сучасній державі, де всі максимально толерантні та демократичні, може відбуватися щось подібне. І ні, я не пишу ці речі для того, щоби дати якусь моральну оцінку подіям, про які всі й так давно знають чи, навіть, самі беруть активну участь в обговореннях. Мета даної публікації одна – трішки заспокоїти всіх, хто вже гострив свої вила для чергового походу за «віру». Бо ж насправді нічого нового не відбулося і нічого такого, що мало б вивести нас з рівноваги.
Нещодавно, в першу п’ятницю місяця, ввечері я приїхав на Літургію до своєї парафії. Яким було моє розчарування, коли на порозі храму я зустрів двох людей, окрім дяка та паламаря. В моїй голові залунали думки «Ну як так? Як служити Літургію для чотирьох людей? Це ж Літургія – найкраща молитва. Це ж перша п’ятниця, яку так люблять наші вірні, саме для них отець-парох зробив другу Службу, щоби всі, хто працює, міг скористати зі Сповіді та Євхаристії». Але й один у полі, як відомо, воїн, тому я облачився та став до молитви.
Господь – чудесний. І це правда! Прийшовши на Службу Божу з цілим букетом різних, можливо, негативних думок, втомлений, бо все-таки це була п’ятниця після робочого тижня, збагнув, що Він вкотре знайшов підхід до мого серця, цього разу через читання Літургійних текстів. Апостол того дня став джерелом натхнення для мене і не тільки. Вважаю, що саме ті слова, які ап. Павло адресував римлянам, сьогодні вкотре потрібно почути всім нам, які десь можливо вважають себе сьогодні скривдженими через різні фестивалі, заборони чи постанови. Ось ці слова: «Хто нас відлучить від любови Христа? Горе чи страждання, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч?… Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні власті, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке сотворіння не зможе нас відлучити від Божої любови, що в Христі Ісусі, Господі нашім» (Рим. 8:35, 38-39).
Справді прекрасні слова, які якось так по-особливому торкають кожне християнське серце, особливо в часи всіх викликів, які переживаємо. Вони додають натхнення та сил рухатися далі, боротися, залишатися собою в цьому світі, який так часто намагається підлаштувати все довкола під свої «стандарти». Можливо, нам може здатися, що все довкола сьогодні проти нас, що нас не чують, нами нехтують, нас, зрештою, зневажають. Однак сьогодні Павло говорить кожному з нас: «Ну хто нас відлучить від любови Христа?».
Чи ті дійства, які відбувалися на тому фестивалі здатні відлучити нас від Божої любові? Чи те рішення про виключення предмету «Основ християнської етики» зі шкільної програми, яким надзвичайно пишаються певні «політичні» сили – хіба воно відлучить нас чи наших дітей від Божої любові? «Ні смерть, ні життя, ні ангели, ні власті, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні висота, ні глибина, ні інше яке сотворіння не зможе нас відлучити від Божої любови…» – ніщо нас не відлучить від Бога! Чому? – Та ж бо ми – Божі. Він віддав Свого Сина заради кожного з нас. Він любить нас. Він пам’ятає про нас, про кожного зокрема, адже це НАШЕ ім’я є записане на Його долонях (пор. Іс. 49:16).
Це дуже важливо розуміти, коли приходимо до Божого храму, коли приходимо на Службу Божу. Власне в цьому контексті розуміємо і Євангельське читання п’ятниці 7-го тижня по Зісланні Святого Духа. Апостол Матей пише про Господа, який прийшов до Галілейського моря, зійшов на гору й сів там. Ісус завжди знаходить місце, щоби відійти на відстань від розбурханого моря, від натовпу та побути з Отцем. І тоді до Нього починають приносити «кривих, калік, сліпих, німих, чимало й інакших, та й клали їх до його ніг. І він зціляв їх. І дивувались люди, бачачи, що німі говорять, каліки одужують, криві ходять і сліпі бачать» (Мт. 15: 30-31).
Жодна людина, яку принесли тоді до Христа, не повернулася додому такою ж, як прийшла. Це надзвичайно важливо! Якщо ми з дня у день ходимо до Божого храму, тобто до Нього, беремо участь у Його Службі, причащаємося, а в результаті роками не змінюємося – це велике питання до нашої віри. Митар та фарисей мали однакові засоби для спасіння, вони обоє перебували «на молитві» у Божому храмі, але один повернувся переміненим, інший – ні.
Тому-то щоразу, коли приходимо до церкви чи стаємо на приватну молитву, попри все те «галілейське море», де можливо хвилі розносять всіх і все, ми не можемо вийти з храму чи встати з молитви з тими ж думками. Господь сам сказав: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і я облегшу вас» (Мт. 11:28). Він сам бере на себе всі наші зневаги, болі, терпіння. Чому? – Бо любить нас, бо, повторюся, ми – Його! І, знову ж таки, ніхто, ніщо і ніколи нас не відлучить від Його любові.
Нехай ті слова св. ап. Павла справді глибоко закоріняться в нашому серці та умі, щоби ми могли всі ті ситуації, весь досвід, який переживаємо, переживати зі спокоєм у своєму серці. Тому що людина, яка зберігає мир та спокій – ніколи не піддасться паніці, а значить – нею важко буде маніпулювати через різні інформативні «вкиди», які так стривожили серця багатьох християн.
Будьмо, дорогі, Божими людьми і маймо ту тверду певність – нас ніхто й ніколи від Нього не відлучить, а тим більше від Його безмежної Батьківської любові!
о. Володимир ЛУКАШЕВСЬКИЙ
