А ви дивитесь телевізор? Я – так. Хоч знаю, що сьогоднішнє телебачення не приносить жодної користі. Але новини ж потрібно дивитись? Хоч кожен канал вміло маніпулює інформацією залежно від політичних вподобань власника того чи іншого медіаресурсу. Але я все одно ввечері автоматично вмикаю телевізор і хоч пів години перед сном перебігаю всі канали з надією натрапити на щось цікавеньке. І дуже часто мені на очі потрапляють канали, які начебто переносять мене в минуле СРСР (в тій країні я народилась і добре пам’ятаю радянські мультики та фільми). Так от, ввечері на одному з каналів постійно показують радянські мультфільми на кшталт «Ну, постривай!» (мовою оригіналу «Ну, погоди!»), а інші в залежності від свят транслюють старі радянські фільми. До прикладу, нещодавно я переглядала «17 миттєвостей весни», де розповідається про хитрого та розумного радянського розвідника Штірліца, а тирана народів Сталіна показували, як розумного стратега та керівника. Для чого це все нам показують сьогодні, на вашу думку? Щоб не дати затліти почуттю ностальгії за тією країною «благополуччя та добра», в яку змушували нас вірити радянські пропагандисти і за якою ще й досі сумує, напевне, половина населення України. Мої діти мало дивляться радянські мультики, адже вони вже звикли до іншого типу малюнку та сучасних персонажів. Ці мультфільми дивлюся здебільшого я, щоб пригадати те дитинство і на мить зануритися в ностальгію тих часів, коли морозиво коштувало 15 копійок, а здавши пляшку від молока, можна було непогано заробити!
Але чому, на відміну від багатьох, у мене немає тієї ностальгії? Чому сьогодні я тішусь, що моїй незалежній державі все-таки виповнилось 30? Я не маю ностальгії, бо маю добру пам’ять. Я пам’ятаю…
Пам’ятаю, як подружка вибігла на вулицю в блискучих, лакованих туфельках. Такого взуття в магазинах не було, то був дефіцит. Це слово знали навіть діти. Але Тоніна мама працювала на складі в ЦУМі (Центральний універмаг), тому у Тоні чомусь завжди були гарні туфельки, яскраві сукні, якимось чином привезені з-за кордону. Тоніна мама належала до іншої касти, напевне якраз тих, хто сьогодні ностальгує.
Я пригадую, як в гастрономі можна було придбати солодку воду типу «Тархун» чи «Золотий ключик», от тільки чомусь один хлопчик зажди пив «Пепсі». Йому напевне пощастило мати батьків, які теж належали до особливої касти, яким дозволялось виїжджати в робочі путівки за кордон.
Дитиною мене абсолютно влаштовувала наша квартира, з кухнею чи не в 6 м², в якій мали їсти одночасно 4 людей. На практиці це було неможливо, тому в часі обіду ми з сестрою їли на кухні, а тото змушений був йти до кімнати. Мама ж часто їла вже після нас… В такому, до речі, помешканні, жило більшість моїх подруг, з якими я гралась на подвір’ї наших багатоповерхівок. Яким було моє здивування, коли ми якось навідалися в гості до далекого маминого родича, який жив в просторому особняку. Кухня у нього була розміром ледь з усю нашу квартиру! З дитячою наївністю поцікавилась у мами, чому дядько Йосип живе в такому великому будинку, а ми всі четверо в такій невеликій квартирі. Мама дала незрозумілу тоді для мене відповідь: «Бо він начальник складу…».
А ще пригадую свою маму, яка ледь не всю суботу проводила за пранням білизни з ліжок, адже пральна машина «Рига» тільки прала та не викручувала постіль. Тому мама руками пропихала важкий текстиль через валики, на що йшло чимало зусиль та часу…А потім чомусь ще й крохмалила це все…
Мої діти сьогодні перебирають іграшками, склавши один конструктор типу “Лего”, вже вимагають іншого. А я ніколи не забуду «широкий асортимент» радянських іграшок: дерев’яні кубики та металеві конструктори, які потрібно було скручувати гайками та шурупами.
Ніколи не забуду, як мені не подобався мій дитячий садочок, і кожен день починався зі сліз. Та моїм батькам було ніколи з’ясовувати причину таких капризів. Річ у тому, що садочок був «закріплений» за маминою роботою, тому в інший я б просто не потрапила. Зрештою, хто тоді прислухався до потреб та почуттів дітей…
Сьогодні мені, як мамі, потрібно оплатити немалі кошти за оздоровчу путівку в гори для своїх дітей. Хтось з ностальгією в голосі пригадає, що колись путівки давали безкоштовно. Так, я їздила в такі піонерські табори. Мені було там весело та цікаво, але й там чомусь не могла зрозуміти певну різницю. Чому я жила в кімнаті з 12-ма дівчатками, де єдиними меблями були 12 ліжок на пружині та такі собі тумбочки біля них. Туалет для дівчаток був загальний на коридорі. Та були корпуси, де меблі були інші, кращі. В кімнаті проживало по декілька діток. Ці дітки виділялись з нашого натовпу, вони були краще одягнені та й з нами не дуже товаришували, тримались своєю компанією. Це були діти тих інших, партійних…
Мене не все влаштовувало вже тоді, але ж мене ніхто й не питав. Всім було добре! Не можна було бути іншою…
Я ще не знала про всі звірства, які чинило тодішнє керівництво тієї «супердержави». Невже якась ковбаса за 2 рублі може змусити забути про табори та 37-й рік, про голодомор і геноцид, про черги, продуктові картки та інші радощі розвиненого соціалізму?
Так, сьогодні не все в нас добре. І навіть після 30-ти років незалежності ми досі не знаємо, хто ми є та чого хочемо. Можливо навіть 40-а років не достатньо, щоб вийти з пустелі невизначеності та ностальгії за минулим, яка не дає рухатися вперед. Маємо чітко знати, що ніяка ковбаса за 2 рублі не варта повернення в минуле. Чи пригадуєте ви історію зі Старого завіту про праведного Лота та страшну долю його дружини. Господь врятував їх від смерті, вивівши з міста Содому. Що їм було сказано? «Рятуй своє життя, не оглядайся позад себе і не зупиняйся ніде в усій околиці» (Бут. 19:17). Та дружина Лота не послухалась. Цікавість, а можливо, й ностальгія за минулим, змушують її повернутись та ще раз глянути на палаюче місто. Кара за непослух була неминучою: вона стала соляним стовпом…(Бут 19:26). Святе Письмо нас вчить, що не потрібно озиратися назад. Минуле вже нам не належить. Єдине, що ми маємо – це сьогодні. І сьогодні нам 30!
Віра БІЛА
