Днями на фейсбук-сторінці BBC News Ukrainian з’явився текстовий варіант програми «Репортер» Вікторії Дербішир «Матері, які шкодують, що народили дітей». У дописі було три зізнання жінок зі зміненими іменами про те, що народження дітей стало великою трагедією у їхньому житті, бо вони не змогли себе реалізувати, увесь час почувалися винними, були в депресії. Тепер відверто говорять, що шкодують про те, що народили дітей.
Цим жінкам можна поспівчувати, бо їх, вочевидь, не підтримували родини, друзі, вони замикалися в собі, не могли, не наважувалися, через боязнь осуду не хотіли про це відверто говорити. Зараз наважилися. Тому аналізувати чи обговорювати, чи добре це, чи погано, не варто. Їх треба підтримати і подякувати за те, що вони все ж таки не позбулися ненароджених ще дітей, дали їм можливість прийти в цей світ, виховували їх, дбали, як могли. І, напевно, по-своєму любили їх. Можливо, їхні діти і не почувалися щасливими, хотіли покинути рідний дім, або мати інших батьків. Таке трапляється. Але ж вони живуть та можуть навіть стати опорою в старості для матерів, які їх не любили. Проте це інша історія.
Я хочу написати про понад 1200 різних коментарів, переважно від жінок та дівчат з України. Вони писали, що коли жінка не хоче мати дітей — вона не повинна їх народжувати. Із цим, як не дивно, також можна погодитися. Якщо жінка чи чоловік хочуть жити самотньо, не мати родини, дітей, це їхній вибір. Хоча з християнської точки зору він здається дивним. Бо Господь поблагословив шлюб чоловіка та жінки і народження дітей. «Беріть жінок і народжуйте дітей, синів і дочок, і беріть вашим синам жінок, і віддайте ваших дочок мужам, і множтеся, і не зменшуйтеся!» (Єремії 36, 7). Та відомо, що неодружені бездітні жінки і чоловіки є й активними учасниками різних спільнот. Вони можуть бути в безшлюбному стані, але не бути монахами та служити в церкві. Із цим, здається, все зрозуміло. Проте багато писали, що коли вже жінка вагітна і не хоче народжувати дитину, то треба якнайшвидше її позбутися, жити далі й «забути про цю невеличку прикрість».
Зазвичай я не беру участі в дискусіях під такими дописами, однак висловила свою точку зору та написала: «Мати чи не мати родину та дітей — вільний вибір кожної дорослої людини. Якщо народжувати, «аби просто була дитина», «для чоловіка», «для мами чи свекрухи», «для родичів», і т. ін., то справді краще цього не робити. Проте, якщо вже жінка завагітніла, то вбивати дитину не треба. Це гріх! Є тисячі людей, які хочуть і не можуть мати дітей. Тому варто дати їм можливість стати батьками, а дітям, яких не хочуть чи не можуть виховувати матері, бути щасливими. Та й ті жінки, які залишать дітей, не стануть убивцями власних ще не народжених синів чи доньок. Та, щоби таке було, потрібна величезна праця суспільства, яке ще, на жаль, до того не дозріло».
Після допису я отримала десятки відповідей, що не маю рації, бо, мовляв, зробити аборт простіше, аніж виношувати, народжувати, а згодом ще й віддати дитину. Та й не дуже хтось поспішає всиновлювати дітей. А якщо, не доведи, Боже, дитя хворе, то у нього взагалі мінімальні шанси потрапити в родину. Отож небажані та віддані у дитбудинки чи залишені будь-де діти – нещасні на все життя.
Так, у цих словах є велика доля правди. Але є багато різних прикладів, коли доля залишених дітей складається добре. Про ці моменти говорять та пишуть мало. Аби заповнити такі прогалини, наведу кілька прикладів нині вже дорослих людей, яких свого часу не хотіли, але народили і залишили матері.
Олександр, 25 років, бігун-параолімпієць.
Талановитого спортсмена народила юна жінка з села, яку вагітною залишив коханий. У пологовому юна майбутня мати одразу сказала, що від дитини буде відмовлятися, бо з дому батьки її виженуть, а йти нема куди. Можливо, якби хлопчик народився здоровим, то лікарі та інші породіллі, які були в палаті з біологічною мамою нинішнього спортсмена, умовили б її не залишати сина. Та малюк мав численні вади, тому його мати просто чкурнула з пологового, похапцем написавши відмову.
Сашкові пощастило, бо одна з виховательок дитбудинку, куди його відправили, подбала, аби малюка з ДЦП проліковували, робили масажі та інші необхідні процедури. Це може здатися дивним і нереальним. Але добрі люди є на світі. Скажете, чи могла ця вихователька його всиновити. Ні! Вона цього не хотіла. Проте сумлінно виконувала свої професійні обов’язки та була доброю співчутливою людиною. Коли хлопчика перевели в інтернат, вона подбала, аби він, наскільки дозволяють його можливості, займався спортом. Бог допоміг дитині, і Сашко зустрів тренера, який став йому старшим братом, наставником, другом. Нині Олександр — призер і переможець європейських та міжнародних параолімпійських змагань і турнірів.
Хлопець розшукав свою матір, в якої давно інша родина, двоє дітей. Жінка дуже просила сина не турбувати її, бо він – «помилка молодості». Не захотіли родичатися з ним і брат з сестрою по матері. Хлопцеві було прикро, але він… просто подякував неньці за життя. Нині каже, що не ображається на матір. У нього є мета в житті: він хоче взяти участь у наступній параолімпіаді. А ще є наречена, з якою збирається одружитися та народити щасливих дітей.
Ольга, 32 роки, власниця п’яти продуктових крамниць.
Залишити восьму дитину в пологовому матір Ольги примусив її чоловік. Спочатку він хотів, аби дружина зробила аборт. Та коли вона категорично відмовилася убивати ненароджене дитя, то чоловік погрозами змусив її залишити маля. Чотирирічною дівчинку вдочерила поважна родина старшого віку. Прийомні батьки Ольги працювали у сфері торгівлі, тому їхня донечка жила добре і заможно. Батько з матір’ю ніколи не приховували, що вони не рідні для дівчини і навіть пропонували доньці знайти біологічних батьків. Але вона не захотіла. На жаль, батьки Ольги померли, коли їй виповнилося 19. Донька успадкувала чималі статки, якими добре розпорядилася.
Нині жінка — власниця кількох крамниць, щаслива дружина та мати 10-річних двійнят. Коли її діти важко захворіли, і жінка не знала, чи вони виживуть, то звернулася до Бога, почала ходити до церкви, сповідатися і причащатися. Під час однієї з духовних розмов зі священником Ольга вирішила знайти біологічних батьків. З’ясувалося, що батька та матері, завдяки яким вона побачила світ, вже давно нема серед живих. Зате є три сестри та чотири брати, 15 племінників і племінниць. Ніхто з великої родини не знав, що у них є наймолодша сестра. Зустріч Ольги з братами і сестрами нагадувала латиноамериканський серіал. Нині це велика щаслива родина. А Ольга дякує Богові за те, що мати її не убила в утробі, за те, що все в її житті добре.
Таких історій насправді чимало. Можливо навіть у когось з вас, шановні читачі, є подібні випадки в родині чи серед знайомих, або в знайомих знайомих. Про них треба писати і розповідати, аби в тих жінок, які носять під серцем дитя, та через ті чи інші причини вагаються, чи залишити маля, чи убити в утробі, таких думок не виникало. Бо вибір однозначний — дитина має народитися і має жити. Про таких діток дбає Господь!
Сабіна РУЖИЦЬКА.
