Ми хочемо вшанувати дітей, яких ми чекали, але не обійняли… Дітей, яких ми обійняли, але які не повернулися додому… Дітей, які прибули додому, але не залишилися з нами… Вшануймо пам’ять дітей, які померли під час вагітності чи у швидкому часі після народження.
15 жовтня Івано-Франківськ долучиться до Всесвітнього дня обізнаності про перинатальну втрату (Baby Loss Awareness Day). Вже вдруге парафія Архікатедрального і Митрополичого собору Воскресіння Христового вшанує молитвою ненароджених дітей та підтримає батьків, які пережили біль цієї втрати.
Як пережити втрату власного немовляти? Чи можна забути своє дитя, якому зараз могло бути 7, 18 чи навіть 39 років? Це горе, про яке не хочуть згадувати, але ніколи не забувають.
Пригадую, як я чекала первістка своєї двоюрідної сестри. Як нетерпляче телефонувала в пологове відділення і питала, чи сестра вже народила. А мені лише відповідали: «Ще ні… ні… чекайте… не дзвоніть… наберіться терпіння…» Я ж не витерпіла і побігла до місцевої лікарні. Через кілька годин чекань сестра з’явилась у вікні першого поверху, уся в сльозах. Ми нічого не говорили, а лише плакали обоє. Я так ніколи й не обійняла свого племінника. Обмотаний пуповиною, він так і не вдихнув на повні груди, а прийшов у цей світ, щоб відразу його покинути. Маленький білий хрестик на кладовищі – ось увесь спогад про хлопчика, якому сьогодні могло би виповнитись 29 років. У наших спогадах він має ім’я Віталій. Дорогий наш ангелику, віримо, що ти в Небі, що твоє життя для Бога є дуже цінне. Згодом сестра таки подарувала мені племінника та племінницю.
Розповідав один священник, що його дружина мала п’ять вагітностей, а народила лише трьох здорових діток. Двічі мала передчасні пологи. Термін був дуже малий, лікарі робили все можливе, але кровотечі були надто великі, на жаль, дітей врятувати не вдалося. Зараз батьки втішаються двома донечками та синочком.
Лікар-гінеколог однієї з лікарень Івано-Франківська пригадала, що днями була в родині, де є восьмирічна дитина. Батьки чекали на бажану другу. Вагітність протікала добре, жінка почувалась здоровою, але з невідомих причин на 22 тижні вагітності у неї почали відходити води. У лікарні гінеколог була свідком паніки, розпачу і втрати дитини в цій родині.
Інколи вона, стороння людина, більше переймається, ніж самі батьки. Плаче з кожною матір’ю і батьком, які втрачають немовля. Але її ще більше ранить, коли жінки їй повідомляють, що у своєму житті вчинили… 14 абортів. Це також велика проблема нашого часу.
«Перший раз я втратила дитину (це був хлопчик) у 2014 році. Було неприємне відчуття порожнечі і дуже боляче від того, що не змогла виносити немовля, а втратила та третьому місяці вагітності. Тоді здавалось, що я нікому не потрібна.
Через два роки Бог подарував чудового синочка, яким втішаємось зараз. А рік тому знову завагітніла і за якийсь час захворіла на коронавірус. Цю дитинку втратила через те, що згустилась кров (утворилась гематома) і не дійшла по судинах до плоду. На цей раз відчуття вже були іншими, було дуже шкода не лише свою ненароджену дитину, а й себе», – розповіла вчителька одного з ліцеїв міста.
Голова Комісії у справах родини і мирян Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ о. Юрій Прилепський:
«15 жовтня ми вшановуємо пам’ять наших Ангелів, наших дітей. Ми не говоримо про смерть, бо її для віруючих людей не існує, а є лише перехід з тимчасового життя до вічності, до Царства Небесного. А тому кажемо, що ми мали наших дітей на землі, а тепер маємо їх на небі. Про них ми не забуваємо, а пам’ятаємо. І свідченням нашої пам’яті є цей день, коли ми збираємось на спільну молитву.
Тож запрошуємо всіх прийти до Архікатедрального собору Воскресіння Господнього 15 жовтня на молитовні заходи: о 18:00 год. – Божественна Літургія, наука. О 19:00 год. – запалення свічок пам’яті та молитва на вервиці біля ротонди Матері Божої на майдані Шептицького».
Юлія БОЄЧКО.
