У даній статті йтиметься про музичний твір Миколи Лисенка, написаний на слова Олександра Кониського. І якщо про автора музики знаємо багато, то ім’я поета майже нікому не відоме. І якби не його «Молитва» більш відома під назвою «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»», то про нього ми б уже давно забули. На жаль, мало хто знає, як народився цей твір, яким був задум його написання і де його вперше було виконано. Тож спробуємо заглянути в минуле.
На початку серпня 1885 року група мандрівників зі Львова (джерела свідчать, що серед них був І. Франко) прибула до Тернополя. Тут ввечері 2 серпня в замковій залі мала відбутися їх зустріч. Проте ще зранку зі Львова прийшла телеграма про заборону відчиту (лекції – І.Д.) на зустрічі. Після декілька годинних петрактацій (домовленостей – І.Д.) з намісництвом заборона була відхилена, доповідь Олександра Барвінського про життя та творчість Миколи Костомарова була дозволена, і, як доповідало «Діло», п. Барвінський «популярним способом, чудовим прегарним язиком про житє Миколи Костомарова, виложив і підніс єго заслуги в науці і літературі». Тема, яку вибрав для своєї доповіді О. Барвінський, була не випадковою. 19 квітня за новим, чи 7 квітня за старим стилем того року в Петербурзі помер видатний український історик, товариш Тараса Шевченка Микола Костомаров, а тому доповідь у Тернополі Олександра Барвінського була своєрідним вшануванням видатного вченого.
По відчиті на сцену вийшов жіночий хор під проводом дружини Олександра Барвінського Євгенії з дому Любович. Тоді то і сталась історична подія: цей хор виконав «Молитву руських дітей», яка сьогодні відома під назвою «Молитви за Україну» Верниволі на музику Миколи Лисенка.
«Молитва ся, – звітувалась газета «Діло» ч. 83 від 27 липня/8 серпня 1885 року, – відспівана с повною ерудицією, зрушила всіх дуже глубоко. Тернопіль погостив нас тим, чого у нас доси не бувало: руські дівчата під проводом пані Барвінської виступили публічно і помолились прилюдно за долю і волю народу. Як їх провідниця, так і весь хор (12 осіб) всі були в прекрасних строях народних; дивишся і не можеш очей відірвати… В хорі виступив сам цвіт Поділя: три панни Крушельницькі, дві Навроцькі, дві Чубатівни, панни Дроздовська. Студинська, Зарицька і Чемеринська. Все, що було в салі, з невисказаною розкошею поглядало на сю красу Поділя, а коли роздались по салі ніжні, любі звуки «Молитви» – праведна дрож проймала кожде серце: стільки святого чутя влили дівочі серця в слова і звуки своєї « Молитви».
Молітеся! Ваша пісня стане псалмом, покликом для руського роду за долю-волю народну!.. Зібраній публіці не хотілося стратити з очей так чудового образу, яким явився хор дів подільських, – і не дивниця, що неустаючі оплески покликали знов п-ю Барвінські на естраду – і знов розляглись ніжні дівочі звуки «Молитви» (мова часопису «Діло» збережена – І.Д. ).
Нагадаємо, що О. Верниволя – це псевдонім Олександра Кониського, 25-літній ювілей літературної діяльності якого з ініціативи Івана Франка був широко відзначений у Львові на початку 1885 року, а історію створення «Молитви» детально дослідив Роман Кирчів з листування галицького літератора і громадського діяча Павла Кирчіва з Іваном Франком та його брата Богдана Кирчіва з Олександром Кониським. З нього стало відомо, що Павло Кирчів ще студентом духовної семінарії познайомився з О. Кониським. Було це 1884 року, коли письменник був у Львові й виступав перед студентами. По якомусь часі семінаристи зібрались видати збірник народних та авторських пісень. 26 січня 1885 р. Б. Кирчів написав листа О. Кониському, прохаючи його надіслати до збірника власні й Лисенкові твори. Цей лист став історичним поштовхом, що об’єднав творчий потенціал друзів і сподвижників М. Лисенка й О. Кониського.
Вже 26 березня 1885 О. Кониський повідомив Б. Кирчіва: На сей раз маю до Вас ось яку просьбу, я написав «Молитву» руських дітей, а М. Лисенко завів її на ноти і придбав дуже хорошу музику, котра дуже усім сподобалась. На лихо, у нас не можна її надрукувати, а, на нашу думку, варто було б той гімн розповсюдити і в селах, і в школах Галичини. Тим-то я післав «Молитву» з нотами до високоповажного Володимира Шухевича, просячи його поради, як би то надрукувати, щоби «Молитва» була надрукована ще в Маї. Хотів би знати думку Шухевича, Вахнянина та інших композиторів, жду Вашої відповіді. Ваш щирий Перебендя (це ще один псевдонім поета – І.Д.).
В. Шухевич незадовго відповів: «Твір прекрасний, але для дітей трудний. Я і Вахнянин пробували вчити зі своїми учнями, але трудно. Він просив передати Лисенку, щоб зробив полегшений, а як ні, то і так піде». Лисенко не зважив на «регіональні побажання». І вже 29 травня 1885 р. В. Шухевич повідомляє: «Молитву» передав для літографа, скоро буде готова, повідомлю Вас». На початку червня «Молитва» з’явилась у літографії Антона Пришляка, яка розміщувалась у будинку № 9 по вулиці Коперника, в якому сьогодні знаходиться кінотеатр імені цього великого польського вченого. «Молитва» вийшла як третій випуск «Бібліотеки музикальної, яка з 1885 року почала виходити під егідою Товариства «Просвіта». Єдиний примірник цього видання зберігся у Львівській національній науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України.
На обкладинці зазначено, що музика твору належить Миколі Лисенку, а слова – Олександру Кониському. На всі три видання «Бібліотеки музикальної» в першому номері журналу «Зоря» за 1886 рік відгукнувся Іван Франко у невеличкій замітці «Симпатичне видавництво музикальне», де зокрема зазначив, що «Гімн той перший раз відспіваний був у Тернополі на вечерку, устроєнім під час мандрівки академічної молодіжі в пам’ять М.Костомарова, і визвав загальне удушевлення».
«Надіятись треба, – писав Іван Франко, – що в виданю львівській молодіжі той гімн, як і другії в нім заміщені композиції швидко і широко розійдуться по нашім краю, а особливо найдуть доступ до наших читалень та хорів селянських і міщанських і причиняться знаменито до будження руського духа та гарячої любові до тої Руси- України – цілої, великої і нероздільної» (правопис замітки так само збережено – І.Д.).
Побажання Івана Франка здійснились трохи пізніше, коли твір був аранжований для мішаного хору Віктором Матюком. А перейти Збруч гімну судилося тільки після революції 1905 року. Замітка Івана Франка в «Зорі» аж ніяк не дає підстав твердити, що Іван Франко був присутній на цій вечірці, присвяченій пам’яті Миколи Костомарова, оскільки відчит про нього міг прочитати в «Ділі». Хоча все могло бути. Варто зауважити також, що у згаданому відчиті про вечір в Тернополі вперше був опублікований текст «Молитви». Випущений у літографії, випуск «Молитви» був розкладений на жіночі голоси та фортепіанний супровід, тому й не дивно, що й прозвучав цей твір вперше у виконанні жіночого хору, в якому дебютувала Соломія Крушельницька.
У деяких громадах православних та греко-католицьких церков України існує традиція: співати «Молитву за Україну» після відправи, зазвичай зі словами «Світлом Христової правди» замість рядка «Світлом науки і знання». Нині твір офіційно визнано духовним гімном України на рівні з державним. Найвідоміші, з різними текстовими варіантами, аранжування В. Матюка (1907), К. Стеценка та О. Кошиця (1910-ті). Остання набула найбільшого поширення.
Підготував Іван ДРАБЧУК.
