Село Лютина – відпустове місце у Словаччині. Думаю, варто розповісти про це село у словацькому історичному регіоні Шариш, у Сабіновському окрузі Пряшівського краю та про незвичайні події, які зробили його відомим далеко за межами Словаччини.
Зустріч на горі
Весело, радісно задзвонили дзвони, – от і Преображення Господнє!… Люди, радіючи сонячному святковому дню, зодягалися в щонайкращий одяг і вибиралися до церкви. Оригінальний дерев’яний храм святих Кузьми й Дем’яна зовсім не нагадував лемківські церкви в довколишніх селах, бо архітекторові забаглося спроєктувати його у готичному стилі.
…Зузка не була зразковою християнкою, і побачивши, що всю долину залило гаряче сонячне проміння, відразу подумала: «Ото зараз в лісі, певне, стільки грибів! Треба чимскоріше іти, щоб інші їх не визбирали!». Сяк-так поснідали з дітьми, взяли кошики – і полями, городами – й на Лютинську гору.
Було десь біля дев’ятої, коли вони звично ішли лісовою стежкою з повними кошиками. Аж раптом Зузана аж здригнулася. Що це?! Налякалася, аж впала на коліна. Просто перед нею, ніби з землі виріс, зненацька з’явився єпископ у святкових ризах – ну чисто такий, як Святий Миколай, що на образі в іконостасі їхньої лютинської церкви! Єпископ пильно подивився на перелякану жінку і з докором сказав: «Нині велике Господнє свято, побожний люд у церкві, співає на літургії, – а ти тут збираєш гриби?!». Страх охопив Зузану, і вона пробелькотіла: «Отче, я знаю, що сьогодні свято, але я жінка убога, маю троє дітей, і не маю, що їм дати на обід». Та владика провадив далі: «Але ж ти й вчора могла б назбирати грибів, а не сьогодні вранці! Отож люди самі скликають на себе кару, бо не шанують неділі та свята. Не хочуть брати участь у Святій Літургії, а замість хвалити своїми устами Бога, Його ображають. На пам’ятку нашої зустрічі тут треба встановити святий хрест. Оце все розкажеш своєму духовному отцеві». Промовивши це, єпископ зник.
Зузана вирішила мовчати, нічого не казати священникові. Бо ж як це… розказати? І соромно, і… хтозна, що він про неї подумає…
Як Зузані ніхто не вірив
Тим часом той таки єпископ з’являвся їй знову і знову – то на дорозі, то в лісі. Нагадував, щоб виконала його наказ. І пригрозив нарешті, що як таки не зробить те, про що він просив, – оніміє. Аж тоді Зузана Фекете пересилила себе і пішла до їхнього пароха, отця Штефана Ройковича. Священник вислухав Зузану, і… нічому не повірив. Вона тоді кинулася іншим розказувати про свої видіння – а люди подумали, що Зузка Фекетова збожеволіла. Так її і називали поза очі – божевільна Зузана.
Якогось дня, саме тоді, коли у церкві дзвонили на «Ангел Господній», а Зузана була вдома, їй знову з’явився той самий єпископ, так подібний до Святого Миколая, цього разу просто таки в її хаті. Сказав, що прийшов останній раз її попередити. Ось він, ось він – просто перед нею, а люди кажуть, що вона вигадує… Зузка вилетіла з хати до сусіда, сільського старости, якого тут називали рихтарем. «Гляньте, ґаздо, хто тут в мене в хаті! Гляньте – то повірите! Ходіть скоріше!». Рихтар увійшов за Зузкою, але в її хаті нікого не побачив, нічого не почув. Зузка казала, що вона не бреше, не вигадує – та рихтар нічому не вірив. І того ж дня жінка оніміла.
Справа була незвичайна, отож до Зузани Фекете закликали аж трьох лікарів. Оглянувши її уважно, вони ствердили, що жінка і тілесно, і душевно цілком здорова. Втрата мови була для них загадкою, причини цього вони так і не змогли з’ясувати.
А ось для отця Ройковича тут вже не було загадки: втрата мови була підтвердженням, що жінка розказала йому правду. Він звелів зробити хрест і встановити його саме на тому місці, де показала Зузана. Незабаром вона з іншими селянами прийшла туди ж на освячення хреста. Щойно отець почав молитву, жінка голосно скрикнула: «Знов його бачу!». Священник заспокоїв її: «Не хвилюйся, я також його бачу!». З тієї хвилини Зузана знов могла говорити, а місцевий парох та його парохіяни їй повірили.
Жарт Святого Миколая
Якогось дня їй знов у лісі з’явився Святий Миколай, вже на іншому місці, як вперше. Цим разом він її попросив передати духовниму отцеві його наказ, – щоб тут-таки було споруджено капличку, присвячену Діві Марії. На доказ їх зустрічі Святий Миколай вручив Зузані образ Матері Божої – така ікона мала би красуватися у майбутній святині. Як і звелів Святий Миколай, жінка, взявши ікону, пішла відразу до священника (плебанія була у сусідньому селі Ганиґівці) і розказала йому про зустріч.
Цього разу отець Штефан поставився до слів Зузани Фекете дуже серйозно. Він закликав поважних свідків, зокрема й рихтаря, до себе на плебанію, й разом вони поклали ікону у касу, яку замкнули на замок. Один ключ від сейфу залишився на плебанії, а другий забрав із собою один із присутніх свідків.
Наступного дня Зузані захотілося піти на те ж місце, де напередодні зустріла Святого Миколая. А він вже чекав там на неї! І… знов подарував точнісінько таку ж ікону, як вчора! Здивувалася жінка, але нічого не сказала, а, як і попросив святий, понесла й цю ікону до священника. Немало здивувався і священник, та чимскоріш закликав тих самих людей, які були у нього вчора, на те прийшов навіть римо-католицький священник із недалекого села Печовска Нова Весь. Як же це так?! Нинішня ікона дуже подібна до вчорашньої! Ану, варто порівняти їх! Взялися відчиняти замок каси – та побачили, що всередині порожньо!
Такий незвичайний випадок справив велике враження на всіх присутніх – зрозуміли, що діє тут вища сила. Раптом римо-католицький священник згадав, як він довго не вірив у те, що розповідала Зузана і всіляко висміював її. Він впав перед нею на коліна і просив простити це йому. А отець Штефан Ройкович, коли всі трохи заспокоїлися, сів до столу, взяв перо, каламар та папір і описав всі незвичайні події, які відбувалися останнім часом у селі Лютина, починаючи від празника Преображення Господа нашого Ісуса Христа, тобто від 19 серпня року бБожого 1851. А присутні підписалися, потверджуючи, що все воно – правда. Той лист послав парох до пряшівського єпископа.
З Лютини до Пряшева, з Пряшева – до Риму
У Пряшеві владика Йосиф Ґаґанець і увесь клир вирішили, що треба всебічно й ретельно дослідити, що ж це діється в Лютині – і чи має воно характер природний, чи надприродний. Давнє місто Пряшів – не так і далеко від Лютини. Отож, з єпископської канцелярії знову скерували до Зузани лікарів, а ті ствердили, що вона цілком здорова – як тілесно, так і душевно.
24 травня 1855 року Святіший Отець Пій ІХ прислав Апостольський лист, де подав усі ласки, які одержать ті, хто виконає необхідні умови та побожно, з розкаянням прийде до лютинської церкви.
Тим часом чуда у Лютині продовжувалися – особливо чудесні оздоровлення. Всіх їх ретельно документували і звіти посилали до Риму, де і нині їх можна розшукати у Ватиканських архівах.
Лютина сьогодні
Сьогодні Лютина (дехто називає – Люцина) – це найвідоміше відпустове місце греко-католиків Словаччини із двома церквами, чотирма давніми каплицями на горі, Хресною дорогою, Дорогою світла (подвійні каплиці від храму в центрі села до Лютинської гори), так званим Садом Богородиці або Садом вервиці, де є подвійні каплички з місцевими Богородичними іконами та іконами-стаціями вервиці, а ще з міні-скансеном із зменшеними копіями лемківських церков, – тобто це цілий комплекс із сучасною інфраструктурою.
Підготувала Анна КИРПАН
за матеріалами інтернетвидань.
