З самого ранку в нашій голові відлуння новин, події з різних життів, чужі думки, часом нам геть непотрібні. А де серед всього цього галасу голос Бога? Тиша – спосіб, що так вміло усуває в небуття сучасний світ з його привабливими розвагами, новими методами безперервного онлайнового перебування поруч та оманливої втрати ліку часу. Часом дуже не вистачає справжньої, наповненої роздумами тиші. Хочеться слухати навколишній світ без напруженого звучання. Ми тонемо в симфонії міста, чужих розмовах, беззмістовних словах і відстороненості. Легко звикнути до шуму настільки, що тиша починає відлякувати та видається порожньою. Але насправді в ній – життя, бо мовчати – це промовляти серцем.
І ось з початком різдвяного посту мені захотілося відмежуватися від звуків цього світу й поринути в тишу, щоб серед Вифлеємської зоряної ночі зуміти відчути радість приходу Спасителя. З власного досвіду розповім, що доволі важко почути Бога і себе, коли у вільну хвилинку мозок сприймає тонни інформації – новини, подкасти, програми, демонстрація власного буття на сторінках мереж. Це все забирає стільки внутрішніх сил та енергії, що годі уявити. Я зараз зовсім не агітую відмовлятися від інформаційного світу та комунікації з тими, хто знаходиться далеко (тут повинна віддати належне сьогоднішнім технічним можливостям). Папа Франциск якось сказав, що соцмережі є даром Божим, якщо їх використовувати мудро.
Проте, ми звикли цим зловживати: сьогодні соцмережі можна розцінювати, як маленьку щоденну втечу від реальності у вигаданий світ, у якому завжди все добре. Користувачі мереж зазвичай знаходять зайві увагу, визнання і прихильність суспільства. Проте, запитаймо себе, чи справжнє все те, що ми зрощуємо у наших смартфонах? Ми виснажуємо себе сидінням в ґаджетах, наче знаходячи легкий і захопливий шлях проводження часу. Ми втуплюємося в телефон, шукаючи там порад, цікавих історій, розради, навіть любові в ту мить, коли все це вже є навколо. Тільки потрібно роззирнутися і навчитися бачити й чути, а не лише дивитися і слухати.
Звісно, що комунікація – це завжди складний, тривкий та ресурсозатратний процес, особливо з рідними, близькими, друзями. Процеси спілкування вимагають терпіння, вміння прислухатися, підтримувати, просто бути поруч і дбати. Набагато простіше написати комусь повідомлення, або ж натиснути на лайк, ніж заговорити з кимось чи сказати комплімент в очі. Віртуальність все спрощує, і там без зайвих зусиль виростає сміливість та щедрість на добре слово. Але саме під час цього безмережевого періоду я почала помічати велику кількість людей, які дуже потребують справжнього спілкування.
Ще однією небезпекою є так звана «фейкова» інформація. В соцмережах люди часто ведуть подвійне життя: інстаграмне та справжнє. І зрештою самі плутаються в тому, де розчиняються казкові розповіді та починається реальність, яка часто разюче відрізняється від віртуального життя. Гортаючи стрічку, можна побачити привабливих, успішних, цікавих і дуже продуктивних особистостей з різнобарвним життям. Мимоволі людина починає порівнювати зі своєю реальністю. Але, зрештою, правда в тому, що труднощі, проблеми та інші негативи залишаються за кадром камер смартфонів. Як на мене, це ніщо інше як лицемірство, від якого нас неодноразово у Святому Письмі застерігає Христос. Чого вартує це перегортування стрічок і зосередження на комусь, якщо у своїх руках маємо власне життя, рідних, друзів та інші сфери, які можна вдосконалювати.
Розповідаючи вам про цей досвід, дорогі читачі, не хотіла б допустити жодного моралізаторства. Але відмова від мереж хоча б на тиждень відкриває дивовижну кількість часу, яка з’являється для тих справ, на котрі раніше не вистачало сил та енергії. А ще з’являється непереборне бажання помічати дрібниці, коли ти наодинці з собою. В автобусі можна почати цікавий діалог, посміхатися перехожим на вулиці, вдома приділяти час своїй родині, хобі чи книгам. Не знимкувати кожен прекрасний момент життя, тому що він все одно закарбується в пам’яті. Зачаровано спостерігати за радістю повноти життя навколо, слухати себе, а не спеціалістів у мережах, бути зосередженим на справді важливому, а не перейматися плітками чи одноденними історіями незнайомців.
Соціальні мережі – наче засіб від самотності, хоча тільки створюють її. Цей простір віддаляє нас від нас самих, бо ми не залишаємо собі часу для глибших роздумів і усвідомлення емоцій та почуттів. Наш мозок наче постійно зайнятий перетравленням отриманої несуттєвої, а можливо, й непотрібної інформації: якого кольору нова сукня в подруги, чому знайомий переїжджає в нове місто, як швидко хтось змінив роботу, а комусь раптово поталанило здійснити мрію. В цей час наше життя збігає, час тікає, біжить попри нас, не залишаючи по собі нічого.
Нехай самотність мереж не потурбує Вас під час Різдвяних свят. Новонароджений Ісусик так чекає уваги та молитви кожного з нас, але ще більше, мабуть, надихає нас на добрі вчинки стосовно рідних чи перехожих на вулиці, наших власних дітей чи сиріток, молодих чи старших людей. Не відкидайте світ, тому що він виходить далеко за межі екранів наших смартфонів.
Зрештою, наше власне життя сповнене чудес, які приготував Бог. Ваш момент виключно Ваш – це реальність, яку Ви можете розділити з найдорожчими. Отож не втрачаймо унікальні миті життя, тому що жоден момент не повториться і час – найкоштовніше, що ми можемо придбати для наших родин, друзів, для нашого Бога. Тому заблоковуйте телефони та виходьте за межі звичного, там починається справжнє пережиття нашого земного буття. Хай Різдво буде справжнім!
Вікторія ГАВАЛЕШКО.
