На всі гори лине звук трембіти

0
117

Між двома потоками Біла Погар і Чорногірчик, які впадають у річку Прут, зведена хатина трембітаря Івана Німчука. Збудував своє затишне гніздечко чоловік у місті Яремче, звідки походить його рід.

Про Івана Німчука гуцули говорять з пошаною, адже він – не лише трембітар, а й баяніст, акордеоніст, гітарист, скрипаль, а ще грає на дримбі та бубні. 61-річний чоловік ще й гарно співає та знає багато старовинних колядок. Жодне велике свято чи фестиваль у горах не обходяться без звучання трембіти.

Щоб з ним поспілкуватись та записати окремі колядки, я вирушила до оселі Німчуків. Від центральної дороги потрібно підніматись вгору близько 30 хвилин. Звідти відкривається чудовий краєвид.

Поруч із хатою акуратно складені дрова із смереки, укріплений камінням берег. Далі відкрита піч, вуджарня, альтанка, невеличкий водоспад, а над ним – дерев’яний місток. Біля печі стоїть коновка, казанок, в якому варять бограч. Чоловік розповідає, що його дід Дмитро Німчук був боднарем, виготовляв бочки, бербениці (вузькі високі бочівки) для бринзи. Роздивившись господарку, заходимо в оселю.

П’ємо карпатський чай з тістечками і слухаємо розповідь пана Івана:

«Мені було чотири роки, коли я проснувся від коляди. У нашій хаті колядували чоловіки в кожухах. Тоді на ялинці світились електричні гірлянди. Тато виготовив їх сам із лампочок для нас, дітей. Це була новинка. Вперше я пішов у вертеп у 1968 році, мав усього вісім років. Тоді нашою улюбленою була колядка «Сумний був той святий вечір в 47-ім році». Тоді дітям забороняли колядувати, вчителі та міліція ходили вулицями і розганяли колядників. Але наш гурт жодного разу не спіймали, бо ми колядували на верхах.

У нашому вертепі були два пастушки, три царі, жид, цар Ірод та лицар. Ми вбирались у простий одяг: сорочку, кептар, червоні штани, чоботи, вухані (каракулеві шапки) та носили через плече тайстру (сумку). До нас приїздив вертеп із Микуличина. Їхній одяг був багатший. Хлопці мали професійно виготовлені мідні ремені, оздоблені металевими хрестами, серцями та місяцем. Нам платили по 20 або 30 копійок. Коли хтось давав карбованця, то це були дуже великі гроші. Дітей пригощали узваром.

У дитинстві я запам’ятовував усі колядки, які чув від старших людей. Ми співали такі колядки: «Бог Предвічний», «Нова радість стала», «Добрий вечір тобі».

У радянські часи з храму пророка Іллі в Дорі (сьогодні мікрорайон Яремче) зробили музей атеїзму. Діючим був лише храм чуда Архистратига Михаїла в Дорі, який на той час був православним. Наші батьки також колядували, вони об’єднувались в гурти чоловіків та жінок і колядували «на церкву». Найважливішим у колядницькому гурті був чоловік, якого називали «береза», він виконував роль організатора та касира».

  У цей час до господи Івана Німчука завітав його двоюрідний брат Василь Бойко. У дитячому вертепі він виконував роль пастушка. Ще й досі пригадує свої слова:

«Добрий вечір, добрі люди,

Хай добро до вас прибуде.

Звольте в хату нас пустити,

Щоб хоч трошки відпочити.

Бо з далекої дороги

Заболіли руки й ноги.

І вовки на нас напали,

І собаки обкусали,

Бо здалека ми ідем,

Добру новину несем.

Ввесь світ звеселився,

Бо Син Божий народився».

Пан Василь приєднався до розмови:

«Наше дитинство важко порівняти з тим, яке мають наші діти та онуки. Ми були ближчими до природи, не жили в достатку, але гуртувалися, наслідували дорослих, раділи простим речам».

  Гуцули мають свої давні звичаї. Щоразу після Святої вечері Іван Німчук трембітає біля своєї хати. Чоловік показує свою трембіту.

«Для мене трембіта – це гуцульський мобільний телефон, який передає інформацію, короткі повідомлення. Уже 12 років я з нею не розлучаюся. Хоча трембітав ще тоді, коли прийшов з армії».

  У цей час до кімнати забігли внуки пана Івана: Злата, Соломійка та Лев. Вони живуть у Києві, а на свята приїхали з батьками до дідуся й бабусі. Семирічна Злата вже вміє дути в трембіту. На завершення нашої розмови до нас долучаються дружина господаря, син, невістка. Усі разом ми колядуємо, а батько й дідусь Іван акомпанують нам на скрипці та баяні. Онучки щиро віншують.

Знову виходимо на їхнє подвір’я. На прощання на всі гори роздається звук трембіти. Це трембітають Іван Німчук та його онучка Злата. Уважно       роздивляюся трембіту пана Німчука. Її довжина 3 м 10 см. Пробую й собі видобути звук з трембіти. Це не так просто, як виглядає збоку, але можливо. За п’ятим разом і в мене виходить затрембітати.

З господарями не хочеться прощатися, вірю, що нові зустрічі обов’язково будуть.

Юлія БОЄЧКО.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Будь ласка, введіть свій коментар!
Будь ласка, введіть своє ім'я тут