12 лютого 2014 року на вулиці Михайла Грушевського у Києві з одного боку стояв «Беркут», захований за щитами і спинами солдатів-строковиків внутрішніх військ, а з другого, у «буферній зоні» – троє священників. Одним із них, який тримав у руці гучномовець і голосив слово Боже, був о. Іван Гедзик, – священник із с. Гвізд Надвірнянського району.
Вісім років пройшло з часу тих подій, а в пам’яті нашого краянина вони такі свіжі, ніби відбувались учора.
- Отче Іване, на свято Трьох Святителів 2014 року Ви служили Богослужіння разом з отцями традиційних українських церков не в своєму храмі у с. Гвізд, а за 600 кілометрів від дому, в столиці нашої країни. Що змусило Вас покинути свою парафію і бути там, де велась вогненна боротьба?
- Переглядаючи по телевізору страшні кадри побиття «Беркутом» студентів 30 листопада 2013 року, я не міг зрозуміти, як таке могло статись у ХХІ столітті в центрі Європи. Було розуміння, що ті події мають надзвичайно важливе значення для кожного українця. Протягом трьох місяців Революції Гідності щотижня вирушав автобус із с. Гвізд до Києва. Пригадую ніч з 10 на 11 грудня. Тоді «Беркут» посунув на нас великою шеренгою, перевернув тимчасову каплицю, казанки з їжею, втратились мої священничі атрибути. Тоді постраждало майже 30 осіб. Мої парафіяни зізнались, що смерть була близько.
А 12 лютого, в день Трьох Святителів, я служив Святу Літургію та Молебень на вулиці Грушевського між протестувальниками та «Беркутом». Перехожі, які поспішали додому, допомагали зводити барикади і передавали бруківку. Міліціонери підозрювали нас у тому, що ми можемо пронести на Майдан вибухівку. Під час богослужіння я дивився на «беркутівців», жоден з них не перехрестився.
У ті холодні лютневі дні відчувалось, що гарячий момент наближається. Біля будинку «Просвіти» в Надвірній стояли автобуси, куди сідали тільки молоді протестувальники. Старшим ми їхати не дозволили. Я благословляв ту молодь і відчував, що станеться щось страшне. Тоді навіть у повітрі було таке важке відчуття. Матері, дівчата, дружини відправляли своїх синів та чоловіків до Києва, немов на війну. Я тоді навіть сам заплакав, бо ніхто не був упевнений, що не трапиться щось найгірше.
А вже з екранів телевізорів ми побачили, що саме на 20 лютого припав пік розстрілів протестувальників у центрі Києва. Цього дня в середмісті столиці загинуло та отримало смертельні поранення 48 осіб. Героями Небесної Сотні стали 107 загиблих. Вони різні за віком, статтю, освітою, з різних куточків України та навіть з-за кордону. Серед них були успішні підприємці й пенсіонери. Найстаршому – Іванові Наконечному – виповнилося 82 роки, а наймолодшому – Назарієві Войтовичу – лише 17…
Важкими були ті лютневі дні. Християни, які не побоялись вийти на Майдан, побачили Бога, Який діє в умовах війни і жорстокості. Навряд чи хтось із майданівців згадував ім’я Господнє так часто, як у ті дні. Священники читали молитви на розрішення, на відхід душ тим, що вмирали. Молились над тими, які були поранені, з глибокими рваними ранами. Важкопоранені просили священників: «Отче, моліться». Отці давали цілувати хрест, помазували єлеєм, запитували імена, благословляли. Духовна підтримка тоді дуже додавала сил в тілесному виживанні.
- Минуло вісім років. Над чим Ви сьогодні роздумуєте?
- Чимало душпастирів, які були на Майдані, до сьогодні питають себе: «Чому я не був розстріляний із Сергієм Нігояном, Олегом Ушневичем та іншими, які слухали наші проповіді, сповідались і причащались у нас, а тепер постають перед нами у портретах і засвідчують героїзм мучеництва?». Ніхто з нас не хотів крові й смерті, навіть крові тих, які знущались над студентами та довели країну до такої кризи. Ми всі бажали миру. Заклик «Мир вам!» передавався від престолу до сцени.
Вісім років тому відчуття присутності Господа на Майдані посилювалось завдяки колективним молитвам, які були щоденною духовною практикою. Пригадується уривок з вірша «Ангели на Майдані» Лесі Горової:
«Сьогодні на Майдані всі ангели злетілись,
Бо люди тут так щиро Господу молились.
І ангели спустились і розгорнули крила,
І принесли на них здоров’я, віру, силу.
Усім, хто бачить світло і вірить в перемогу,
Хто молиться і просить про Божу допомогу.
Коли здається, в світі ніщо вже не поможе,
Здійснити може диво любов і слово Боже».
Війна на сході – показник слабкого місця України. Найважливіше сьогодні – це перемогти північного агресора і вирішити внутрішні негаразди. Маємо багато проблем, які повинні вирішити самостійно. Надіюся, що той дух Майдану надихатиме нас не спати, а наша влада розумітиме, що все має межу. Нам інколи здається, що народ приспаний, але в один момент він може показати свою силу. Згадуючи сумні дні Євромайдану, вшановуючи Героїв Небесної Сотні, нинішня влада має усвідомити, щоби і їй не довелося втікати, як це зробила тодішня влада. Якщо влада пам’ятатиме про свій народ, то буде все гаразд.
- 26 лютого 2014 року розпочалась війна на Сході України. Багато отців стали капеланами та волонтерами…
- Блукання Росії – це загибель багатьох народів, а її навернення – це їхній порятунок. Шість разів я їздив у зону АТО-ООС, возив нашим захисникам продукти, матеріальні речі, які передавали жителі сіл Гвізд, Молодків та всієї Надвірнянщини загалом. Вірю, що і в цій війні Україна переможе. Маємо стояти за свою мову, Церкву, віру, маємо любити Бога понад усе. Іншого шляху нам не дано.
Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.
