Цю молитву ми молимось під час Великого посту. Пропонуємо пояснення та історію цієї короткої та надзвичайно змістовної молитви
Господи і Владико життя мого! Духа млявости (униніє), недбайливости, владолюбства і пустослів’я віджени від мене. Духа доброчесності (ціломудрія), смиренномудрія, терпеливості і любові даруй мені, недостойному рабові Твоєму (недостойній рабі Твоїй). Так, Господи, Царю! Дай мені побачити гріхи мої і не осуджувати ближнього свого, бо Ти благословенний на віки вічні. Амінь.
Зупинись, утихомир своє серце, і вимови: «Господи і Владико життя мого!». Цими словами ми стверджуємо, ким для мене є Господь.
Запитаймо себе, що керує нашим життям, яка сила?
Що нам заважає бути собою?
Чого потрібно позбутись, щоб віднайти свободу?
Що потрібно відігнати, щоб зустрітись із своїм «Я», створеного на образ і подобу вічної Любові?
В молитві Єфрема, ми просимо у Господа позбутись чотирьох гріхів, які поневолюють нас, і зустрічаються в повсякденному житті:
Млявість: Церковнослов’янською – униніє. Є декілька варіантів перекладу і розуміння першого гріха. Відповідно до традиційного християнського пояснення – це лінивство духовне, безнадія, зневіра. Молодь використовує подібну за значенням термінологію: «хандра», а психологи говорять про депресію. У духовному вимірі цей гріх має глибшу небезпеку, чим небажання щось робити. Він вражає нашу віру, наче вірус деактивує нашу волю у боротьбі із пристрастями. Євангелист Іван каже про це як стан літеплості, це ні гарячий, ні зимний (Од. 3,16).
Недбайливість: Розуміється як легковажність до своїх обов’язків. Зроблю справу тоді, коли матиму настрій, чи коли буде добра погода. Така безвідповідальність веде до невдачі в будь-якій справі. Це ставлення до обов’язків шкодить як особі, так і ближньому, відповідно цілому суспільству.
Владолюбство: Йдеться про дух диктатури, коли нехтують свободою людини. Особа не бажає жити в гармонії з іншими. Хочеться себе забезпечити, а значить стати над світом. Виникає бажання контролювати всі процеси, утвердити себе, щоб не виникало загрози власному існуванню. Такі основні характеристики владолюбства. Створюючи таку дійсність, особа творить ілюзії, які бувають красиві, але пахнуть смертю. З людиною, котра постійно хоче взяти під контроль дійсність, важко спілкуватись, бо вона робить так, щоби інші їй служили. Особа опанована властолюбством не живе для інших, а використовує рідних, ближніх для своїх потреб.
Пустослів’я: Можна говорити наповнено, по суті, а можна говорити про пусте, ні про що. Наші слова здатні впливати на інших і на нас самих, як згубно, так і позитивно. Часті обмовляння, обговорення негативних якостей, популізм, підлещування у спілкуванні тільки краде наш час. У Святому Письмі написано, що за кожне пусте слово дамо відповідь у час суду (Мт. 12, 36). Тому зважаймо на вартість слова, яке має велику силу.
Чотири духи чеснот, які просимо у Господа:
Доброчесніть: Церковнослов’янською – ціломудріє. Цілість і мудрість, два слова в одному. Світ вимагає багатоликості, робити ті рішення, які нас розділять у собі. Програми, фільми, соціум вказують нам норму життя, які часто є протиставленні з християнством. Хлопець і дівчина, починаючи стосунки, віддають частинку себе, а в подружжі вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло (Мт. 19, 6). Наш шлях наче мінне поле, через яке потрібно пройти цілісним, це – випробування. Із кожною міною ми себе розриваємо, лишаючи частинку себе. На скільки своїх помилок-мін і пристрастей потрібно наступити, щоб, зупинившись, побачили себе розшматованим, дрібним?
Завдяки «мудрості» ми оминаємо помилки-міни, зважуючи кожний крок, як казав Блаженніший Любомир Гузар: «Мудрість – це вміння пристосуватись до різних обставин життя». Запитаймо себе, чи ми є цілісними не тільки ззовні, але й внутрішньо?
Смиренномудрія: Слово складається із двох слів – смирення (покора) і мудрість. На сьогодні розуміння слова покора набуває негативу. Бо здається, що покірна людина дає себе використовувати як заманеться, але це не є так. Покірна людина усвідомлює свої позитивні (чесноти) і негативні (гріхи) сторони, і це не має означати як дозвіл приниження себе, наче відсутня гідність. Тому смиренномудріє – це бачити себе справжнього, жити в правді перед собою та іншими.
Ми щось вміємо, а щось не вміємо. Коли просять про допомогу, і ми це можемо зробити, то потрібно це виконати. Якщо маємо достатньо часу, сил і таланту, але кажемо «ні», тоді ми обманюємо ближнього. Але інколи і потрібно казати «ні», бо не завжди в нас є достатньо власне таланту і сил. Через упокорення маємо здатність приймати Божий дар мудрості, яка відкриває людині розуміння власної гріховності. Власне пізнання своєї гріховності упокорює.
Терпеливість: Ми хочемо швидких результатів у стосунках, в успіху, у розвитку. Не бажаємо терпіти недолік ближнього, не стараємось стримувати емоції щодо інших після важкого дня на роботі. Адже стримати у собі негатив є нестерпним, отож нехай мій ближній відчує увесь мій біль. Проте є надія, яка виробляється в терпеливості через досвід (Рим. 5, 4). Вона лікує душу, зберігає сім’ї, будує нові фундаменти стосунків. Терпеливість – це також вміння зберігати радість, навіть коли навколо багато журби.
Любов: «І будеш любити Господа, Бога твого, всім серцем твоїм, усією душею твоєю, всією думкою твоєю й усією силою твоєю. А друга: будеш любити ближнього твого, як себе самого. Іншої, більшої від цих, заповіді немає» (Мр. 12, 30-31). Ці дві заповіді є змістом християнського життя, де перша заповідь любити Господа має виконуватись не на половину, чи на 99%, а на всі 100%! Все, що в нас є, має прагнути цієї вічної Любові! Інша заповідь стосується ближнього, і тут постає маленька проблема. А як правильно любити? Ісус каже просто, «як себе самого». Тобто, чого ми хотіли б для себе, те потрібно чинити ближньому.
Так, Господи, Царю! Дай мені побачити гріхи мої і не осуджувати ближнього свого…
Чим ближче до Бога, тим краще бачимо себе. Сократ мав кредо – «пізнай себе самого». Таке пізнання корисне і в духовному житті. Щоб побачити свій гріх, маю докладати певні зусилля, а саме – праця над собою, рефлексія – роздуми над вчинками і ситуаціями допомагають у цьому. Коли не бачимо гріхів в собі – це елементарне небажання працювати над собою, над власним духовним життям. Тому людина радше готова скерувати увагу на гріхи інших, зробитись суддею, побачити скалку в очах ближніх (Мт. 7, 5). Це приносить певне задоволення, бо в когось є щось погане, але це насправді робить нас злими. Мартін Бубер про це написав: «людина стає злою, коли обмежить себе тільки злом».
Бо Ти благословенний на віки вічні. Амінь
Благослови, душе моя, Господа і все нутро моє – його святе ім’я (Пс. 103, 1).
