Сьогодні багато українців переживають складний напружений емоційний стан, але вважають, що не час дослухатися до себе, коли йде війна. Минув місяць, але всередині нас почуття тільки загострюються і часом триває внутрішня боротьба. З практичним психологом Оксаною Лютак ми спробували розібратися в болючих емоціях та переживаннях, яких нам завдає війна, а також шукали відповідь на запитання «що зі мною відбувається?».
– Складається враження, наче психіка відмовляється приймати жахливі події сьогодення. Наскільки важливо розуміти походження своїх почуттів у часі війни?
– Війна – це найважча форма насилля, яке тільки зуміло придумати людство за час свого існування. Це організоване насилля, тому колективна травма, яку отримує багато людей, відлунюватиметься ще протягом багатьох десятиліть. Війна, що триває зараз, містить ознаки геноциду і є її найжорстокішою формою – масово порушуються моральні принципи, швидко ламаються світоглядні позиції та уявлення людей про добро й справедливість. Людина стає, наче оголений нерв, оскільки руйнується її ціннісний світ, який робить її особистістю, вона не може дати собі відповіді на багато запитань і все це супроводжується спектром різних емоцій.
Найбільш важкі емоції відчувають ті, хто знаходиться в зоні активних бойових дій чи тікає з гарячих точок. Інтенсивність емоційного переживання залежить від того, наскільки великою була загроза для їх життя і їх близьких, наскільки тривалими були негативний вплив та невизначеність ситуації. Стрес посилюється, коли люди не можуть нічого контролювати ті події, що відбуваються проти їх волі.
Ті, хто потрапив в епіцентр бойових дій, може переживати над собою насильство, тортури, чи були свідками певних військових злочинів, переживали втрати. Інші відчували вигнання, коли втрачали домівку, роботу, соціальний статус. Складні обставини викликають непрості емоції і людина не може раціонально пояснити причини того, що відбувається. Але важливо зрозуміти, що природа емоцій є об’єктивною щодо ситуації війни.
– «Війна триває, а я роблю недостатньо, або взагалі виїхав з країни, і тепер мені соромно чи я відчуваю почуття провини», — як впоратися з докорами сумління?
– Люди, які виїжджають з країни чи перебувають у спокійному місці, відчувають почуття провини за те, що не змогли врятувати інших. У психології це називається комплексом того, хто вижив (комплекс біженця). Причиною його виникнення є гіпервідповідальність та бажання контролювати ситуацію, над якою немає жодного контролю.
У кожної нормальної людини є бажання допомогти. Але військові дії – це особливі обставини за яких ми не завжди здатні врятувати чи допомогти. Це буває за межами наших можливостей. Абсолютно нормально сумувати за померлими, висловлювати свої співчуття, але не варто займатися самобичуванням. Якщо людина не може впоратися з почуттям провини, варто звернутися за допомогою до фахівця. Мінімізувати провину допомагає будь-яка зайнятість та спілкування з іншими людьми, які переживають подібне. Тому багато біженців підключаються до волонтерської діяльності, є активними учасниками мітингів, які допомагають висвітлити іноземцям події, що відбуваються в Україні. Потрібно пам’ятати, що не всі можуть воювати саме на лінії фронту, але зате можуть бути корисними на місцях.
– Багато українців сьогодні переживають невизначеність, адже навіть приблизно не знають свого майбутнього. Як бути з цими почуттями?
– У багатьох людей сьогодні зникло відчуття минулого. Ті, хто залишили домівки, що зруйновані, відчувають розрив з минулим. Ностальгія та бажання повернутися часто не дозволяють будувати теперішнє на тому місці, де зараз їх тимчасовий прихисток. Люди не уявляють, яким буде їх майбутнє. Нормально відчувати невизначеність, але думки про те, що тепер немає минулого, теперішнього і майбутнього, призведуть лише до емоційного виснаження. Для того, щоб вийти з цієї ситуації, потрібно опуститися на рівень повсякденного життя і не планувати на тривалий період, але робити маленькі кроки. Тобто планувати життя на наступний день, турбуватися про найнеобхідніші речі – основні потреби та по можливості дбати про інших. Якщо людина почувається недостатньо готовою до комунікації та має брак ресурсу, потрібно пригадати точки опори в мирному житті. Думати про те, чим ви займалися та що приносило радість і таким чином відновлювати свій психологічний баланс. І крок за кроком виходити з ситуації невизначеності, щоб будувати для себе майбутнє.
– Українці кажуть: «я надто сумний… надто наляканий, надто агресивний… і це мені не подобається». Де рубіж нормальності емоцій та які їх прояви не будуть токсичними для людини?
– Людина може відчувати притуплення і придушення емоцій – нездатність переживати позитивні емоції, або навпаки – відчувати роздратування, похмурість, розгубленість. Це призводить як до внутрішніх, так і міжособистісних конфліктів, наприклад у сім’ї. Існує так званий букет «рекетних» емоцій, які забирають все найцінніше з нашого емоційного здоров’я. Це агресія, гнів, сором, провина. Якщо говорити про межу, вона умовна. Але вона пролягає там, де людина здатна сама впоратися зі своїми негативними емоціями. Там, де вона вже не в змозі впоратися, можуть виникати апатії, депресії, відчуття втрати сенсу життя. Це може призвести до суїцидальних думок, тому важливо розуміти необхідність реальної оцінки свого стану. Якщо він надто загострений – звертатися за допомогою до фахівця.
Щоб усе це подолати, потрібен час. А люди, які переживають важкі травматичні події, часто втрачають ціннісну основу буття, іноді навіть віру в Бога. Інколи навпаки, віра стає ресурсом – цінністю, за допомогою якої люди прокладають шлях до усвідомлення того, що добро і справедливість переможуть. Людині теж важливо усвідомлювати, що ті, хто був причетний до руйнацій і вбивств, буде покараний, і не лише за злочини щодо однієї людини, а в межах осуду всього суспільства. Ми маємо підтримку всього світу, тож покарання буде неминучим. А тепер, щоб наблизити перемогу, варто з терплячістю толерантно ставитися до проявів людьми роздратованості чи агресивності.
– Як українцям, що змушені були покинути свої домівки, адаптуватися до зовсім нового життя?
– Сьогодні маємо в нашому Івано-Франківську багато тимчасово переміщених осіб і необхідно зрозуміти, що вони повинні пройти шлях адаптації. Але цей шлях взаємний. Для цих людей дуже важливо змінити їх ставлення до своєї важкої ситуації, побачити нові плани та мету в житті, що буває доволі складно. Потрібно переосмислити події, якими б вони ірраціональними не здавалися. Важливо підтримати цих людей, щоб вони відновили свою самооцінку, не почувалися чужими і непотрібними. Вони мають зрозуміти, як можуть застосувати свій фаховий досвід у нашій громаді, щоб виникло відчуття потрібності. Матерям важливо бути уважними до свого психічного здоров’я, бо це відбивається на стані дітей. Затягнуте переживання може відбитися через багато років. Діти також мають проходити процес адаптації, який має відбуватися не в зачиненій кімнаті, а серед інших дітей, оскільки вони переживають війну по-своєму. Людині важливо усвідомити, що незважаючи ні на що, вона зберегла найцінніше – своє життя і тепер його потрібно наповнити змістом.
Розмовляла Вікторія ГАВАЛЕШКО.
