Дуже боляче дивитись на батьків у темному одязі, очі яких повні сліз, бо переживають втрату дитини; на згорьовану жінку, яка втратила чоловіка; на онуку, яка й далі розповідає на могилі бабусі про своє життя, як це було раніше. Смерть не припиняє стосунків, вони стають іншими, між ними з’являється відстань, вони живуть у спогадах.
Як розмовляти з людиною, яка пережила втрату когось із близьких?
Сусанна Ангелова, психологиня і тренерка ГО Всеукраїнський центр по роботі з втратою «Родинне Коло», на базі БФ «Карітас – Івано-Франківськ УГКЦ» 4 червня цього року провела вебінар на тему: «Як брати інтерв’ю в людини, яка втратила когось із близьких і перебуває в стані горювання й скорботи». Вебінар відбувся в рамках проєкту «Долаючи розломи у громадах, що постраждали від конфлікту: від зцілення – до співпраці» за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини та «Карітасу» Німеччини.
– Поділитись своїм болем я попросила давню знайому. Багато років тому вона втратила сина. Жінка розповідала про подію так, ніби це було вчора. Вона пам’ятала найменші деталі того дня, коли з її сином сталася трагедія. Це була субота, 31 жовтня. За кілька днів до страшної звістки у матері було погане передчуття, їй снились жахи, вона просила чоловіка когось рятувати. У той трагічний день вона дуже нервувала на роботі. А ввечері їй зателефонували й повідомили, що з сином трапилась біда.
Спілкуючись із людиною, яка пережила горе, маємо спостерігати її стан, як вона почувається. Якщо їй важко розмовляти, можемо запропонувати склянку води. Щоб записувати розмову, маємо запитати: «Чи можемо продовжувати далі?». Якщо людина погоджується, то продовжуємо.
«Приїжджайте в училище, ваш син потрапив в аварію»… – ці слова для матері стали важким ударом. Пошуки автомобіля, дзвінки до нейрохірургів зайняли небагато часу. По дорозі жінка часто втрачала свідомість. Уже за дві години батьки з лікарями прибули в одну з районних лікарень. Пустили до пацієнта лише лікарів.
Мати хвилин 15 чекала, поки медики вийдуть і повідомлять їй втішну новину, що син – живий. Вона так надіялась, так сподівалась, що станеться чудо. Хірурги вийшли. Мовчали… Жінка зрозуміла: «Пізно!». Почала голосити, кричати…
У цей час моя співрозмовниця розплакалась. І хоча відтоді минуло понад 30 літ, мені здалося, що її рана – свіжа, що вона її болить так само, як боліла того суботнього жовтневого дня.
Психолог Сусанна Ангелова пояснила учасникам вебінару, що коли людина плаче, їй потрібно дати час, щоб виплакатись. Це не триватиме довго, до трьох хвилин, а тоді далі слухати, якщо респондент готовий продовжувати. и, журналісти, маємо враховувати психологію страждання й розуміти стан людини. Сам процес горювання є подвійним, бо одночасно відбувається й відновлення особистості. Варто у спілкуванні проговорювати, звертати увагу на те, що допомагає жити далі, що дає сили, планувати майбутнє. Скорбота є частиною любові, у даному випадку – матері до сина.
Моя добра приятелька й далі вела свою розмову. Вона розповіла, що тіло сина їй віддали аж на наступну добу, оскільки в неділю не було медексперта. Одногрупники її сина, які навчались на столярів, виготовили труну, хрест, дерев’яний надгробник. Вони усі разом з викладачами приїхали на похорон. Дівчина, з якою зустрічався хлопець, несла його портрет до храму та на місце вічного спочинку.
А після похорону в моєї знайомої почались безсонні ночі. Смерть не припинила їхніх стосунків. Під час короткочасного сну вона чула голос: «Мамцю, мамцю…». Саме так син завжди звертався до матері. Він був дуже доброю дитиною. Коли чимось образив матір, то дуже вимолював прощення: «Мамцю, прошу мені пробачити. Мені так важко, що ви ображаєтесь». А коли мати сина пробачала, він її кожного разу обціловував. І їй ставало легше на душі.
Коли жінка бачила юнаків, то їй здавалось, що серед них є її Ромчик. Їй хотілось побігти назустріч, обняти його. Постійно здавалось, що відчиняться двері, і він увійде в дім. Хоча свідомо розуміла, що цього вже ніколи не станеться.
Психологиня розповіла, що в даному випадку осиротілі особи шукають причину, чому так сталося. Цей пошук є дуже болісним. Батьки здатні звинувачувати себе, свою колишню поведінку.
– Я замало молилась, – розповіла жінка. – Колись, коли була дитиною, то разом з батьками й сестрами щовечора спільно молились. А коли вийшла заміж, то появились обов’язки, робота займала багато часу і молитва була упущена.
Після смерті сина згорьована мати пішла в храм. І хоча був радянський час, їй загрожувало звільнення з роботи, але якось Бог милував, і вона залишилась на посаді. З чоловіком вони мали церковний шлюб, тому могла приступати до сповіді. Під час цієї Святої Тайни часто плакала, на що священник її втішав: «Не плачте, сльозами горю не поможеш. Поїдьте в село, підіть до лісу або в поле і там добре викричіться. Не стримуйте себе». Жінка так і зробила. «Ромчику… Ромчику…», – голосила осиротіла мати.
Вдома намагалася стримуватися, бо мала ще дочку, зятя, онуків (піклування про рідних – це приклад відновлення). Не хотіла їх образити (до речі, тут можливо і краще було б поділитися, щоб більше було розуміння, якщо ми говоримо про померлих з тими, хто їх не знав, то ми створюємо пам’ять про них і це сприяє відновленню) своїм горюванням. А ще бігла на роботу до чоловіка, щоб його розрадити, бо він теж дуже сильно тужив і ридав (спільне горювання зближує, створює емоційну єдність в родині та спільноті).
Я слухала цю розповідь і мені здавалось, що в усвідомленні і пережитій біді згорьованої матері складається пазл-картинка (я б тут написала про необхідність ділитися горем, як про необхідність осмислити своє життя, в якому сталась втрата. І що бесіда із журналістом може допомогти скласти публічну історію). В діленні своїми болями, спогадами про рідних (через рік жінка похоронила матір) віднаходила багато спільного з іншими родинами, які пережили втрату.
Пані Сусанна пояснила, що втрату неможливо забути, але можна навчитися з нею жити, помічати радість, творити нове, рухатись вперед. Для людей, які об’єднані однією проблемою або горем, немає нікого іншого, хто зрозумів би їх і прийняв, як ті, що опинилися в схожій ситуації. Виговоритися, знайти підтримку і розуміння можна з боку таких самих людей, які опинилися у складних життєвих обставинах. Тому сучасні психологи рекомендують створювати групи взаємопідтримки, їх можна проводити на парафіях, при храмах.
Часом нам важко пережити трагічні події, вони несуть нестерпний біль, буквально «зводять з розуму». Це відбувається через те, що скорбота займає багато енергії – може погіршитися сон, апетит, з’явитися ускладнення в стосунках, виснаження. Це у психології називається «ускладнене горювання». Тому потрібно вчитися по-іншому реагувати на обставини. У важких ситуаціях варто поговорити з психологом, щоб розповісти про свої ускладнення, побачити все з іншого боку, винайти ресурси для розв’язання проблеми, отримати підтвердження своєї компетентності, придбати новий життєвий досвід.
Віруючим людям варто говорити, що їхні близькі зараз з Господом, що їм «там» краще, ніж тут. Невіруючим ці слова не допоможуть. Невіруючим важливо знати певний сенс у подіях, цінність та важливість життя, яке минуло. Живемо в суспільстві, де червоними і чорними нитками переплітаються радість із журбою, де біла смуга змінює чорну, а чорна – білу. Маємо навчитись приймати і проживати не тільки щасливі моменти, а й важкі та хвилюючі. Вони є частиною нашого життя тут, на землі.
Юлія БОЄЧКО.
