Ще з початку війни росії проти України, а особливо в останні дні у суспільстві гостро піднімається питання повної заборони московського патріархату в Україні. Чимало богословів і раніше висували теорії, згідно з якими цю спільноту важко називати «церквою» в класичному її розумінні, позаяк у ній є чимало елементів секти. Особливим блюзнірством, на мою думку, стала недільна Божественна Літургія, яку «патріарх» кіріл гундяєв демонстративно відправив у головному храмі збройних сил рф, який раніше хотіли прикрасити мозаїками путіна й сталіна.
В цій же «молитві» очільник рпц назвав «справжнім подвигом» вбивства українців. На їхньому офіційному сайті з’явилася свіжа заява. Там кіріл говорить, що у мирний час люди йдуть в армію за «якимись привілеями чи матеріальними міркуваннями». А от події в Україні він неприховано називає війною. «У воєнний час служба у збройних силах — це справжній подвиг, а саме такий час ми зараз переживаємо», – каже кіріл.
Не секрет, що російська влада використовує православну церкву для пропаганди своєї агресивної політики та війни проти України. «Патріарх» кіріл виправдовує російське військове вторгнення в Україну та продовжує закликати кремль втілювати задумані наміри щодо мирних українців. Формально рпц перебуває в тісному літургійному та адміністративному стосунку з Українською православною церквою московського патріархату, яка має найбільшу кількість громад серед релігійних організацій в Україні.
Тож нічого дивного, що від 30 березня у Верховій Раді України був зареєстрований законопроєкт 7213, який пропонує заборонити «діяльність московського патріархату – російської православної церкви та релігійних організацій, які є частиною російської православної церкви, в тому числі Української православної церкви».
І тим не менше, сьогодні російська православна церква все ще продовжує функціонувати в Україні й становить не меншу загрозу, ніж ворожі ДРГ. Наприклад, відомі факти, коли їхні священнослужителі активно співпрацювали зі спецслужбами росії. Вони фотографували та поширювали інформацію про наші об’єкти критичної інфраструктури та блокпости. Вони перевозили та зберігали у своїх храмах зброю. Більше того, вони приймали та надавали помешкання сумнівним людям, які потім представлялися як «послушники» того чи іншого монастиря. «Послушник», який проживає у величезній трикімнатній квартирі Києва… Зрештою, це далеко не всі «звитяги» таких духовних отців, та й Ви самі, дорогі читачі, мабуть, чули про них не одну історію.
До чого я все це? Нещодавно мої друзі запитали моє ставлення до вищезгаданого законопроєкту. Зрозуміло, я, як українець, рішуче підтримую цю ініціативу, чесно кажучи, яка мала бути вже давно. І в той же час, як священник, особливо в контексті євангельських читань суботи та неділі 4-го тижня Великого посту, хочу також звернути увагу на дещо інше.
Річ у тім, що, за моїми скромними спостереженнями, чимало нас, набожних галичан, греко-католиків та й православних, бодай номінально, часто також мають у собі отого маленького «московського патріархатчика». Ми, наче, віруючі люди, знаємо, що потрібно приходити на Службу Божу в неділю та в свята, і в той же час часто живемо, наче невіруючі.
Поясню на прикладі того, як ми вшановуємо наших померлих. У часі Великого посту маємо звичай молитися Сорокоусти. Що робить більшість із нас? Вірно, йде до храму, робить запис у своїй відповідній книжечці (або щойно заводить нову, бо «так нам ось тільки тепер порадили»), повертає книжечку, купляє свічечку і… більше такої людини в храмі нема. Ну що це, як не «московський патріархатчик», який глибоко спить в людині і прокидається лише тоді, коли треба задовольнити релігійні потреби?
Для таких людей храм – місце для надання релігійних послуг, де все продається, все купується. Тому вони роблять великі та здивовані очі, коли ти, в часі Йорданських відвідин, на запитання «Отче, що з мене?» кажеш, що тобі не потрібні їхні гроші, ти прийшов не за цим, але щоби справді відвідати, можливо, познайомитися та побути зі своїми парафіянами.
У Євангельських читаннях суботи та неділі 4-го тижня Великого посту є два доволі схожі моменти. Спершу Господь над Галилейським морем, у межі околиць Десятимістя, оздоровлює глухонімого. А в недільному читанні Ісус виганяє з юнака «глухого та німого біса». В обох випадках Христос має справу з людськими проблемами, коли ті не чують та не розмовляють.
Якщо уважно поглянемо на реалії сьогодення, ми також бачимо довкола себе людей, які, наче глухі, не чують чи, радше, не хочуть чути нічого, що відбувається довкола. Народ України волає на весь світ про допомогу, але люди західних країн, слухаючи, не чують. Зрештою, не будемо ходити далеко, погляньмо на наші вулиці, на наші доми. Як багато сьогодні, навіть у наших родинах, ми не чуємо один одного, кожен має свою точку зору і лише вона правильна.
А німота? Велика небезпека війни – звикання. Людина, як відомо, звикає до будь-яких обставин. Кажуть психологи, щоби виробити звичку, потрібно повторити дію протягом 21-го дня. Ми ж маємо вже понад 40 днів… Ми звикаємо говорити бруд, слова ненависті, які входять в наш побут та стають нормою.
Задумаймось: тими самими устами, якими ми хвалимо Бога, благословляємо наших дітей, цілуємо найрідніших, тими устами, з яких злітає молитва, – також злітають відомі слова про «рускій карауль»…
Що це, як не присутність «московського патріархатчика», який глибоко закоренився в наших серцях, стараючись підмінювати поняття? Відмінністю між зовнішньою релігійністю та вірою в живого Бога є те, що людина, яка справді вірить, має довіру до Бога. Як дитина, яка слухає батьків та вірить їхнім словам, яка довіряє, коли батько каже: «Стрибай, доню, я зловлю тебе» і не сумнівається в тих словах. Така віра – це не переконання, що десь там далеко є щось чи хтось, але правдива віра – це любити Бога, як свого Тата, любити ближнього, як свого брата.
Отож, можна вигнати московську церкву з України (і це, зрештою, має статися), але нам також варто дуже добре попрацювати над собою, щоби вигнати того «московського патріархатчика» зі своїх сердець.
о. Володимир ЛУКАШЕВСЬКИЙ.
