Відтоді, як розпочалась повномасштабна війна росії проти України, наша Церква не залишилася осторонь і намагається всіляко підтримувати тих, хто постраждав внаслідок військових дій. Сьогодні в різних адміністративних будівлях Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ знайшли прихисток чимало внутрішньо переміщених осіб – здебільшого матері з дітьми.
Ми поспілкувалися з тими, хто переживає непрості зміни у своєму житті – війну у всеукраїнському масштабі та власну внутрішню боротьбу. Адже життя вже ніколи не буде попереднім, проте в серцях тих, кому довелося покинути свій дім, живе надія на зміни.
Пані Анастасія, м. Запоріжжя:
– Ми виїхали буквально в перші дні, тому не було настільки страшно. Але був момент, коли ми проїжджали недалеко від місць, де проходили бойові дії, і це було жахливо. Спершу тут було складно, бо ми самі не розуміли, що відбувається. Звісно, нам дуже хочеться додому, але з кожним днем тут життя стає розміреним. Ми ходимо на сніданок, обід, вечерю. Допомагаємо готувати. Семінаристи влаштовують для нас екскурсії по місту, на Вовчинецькі гори та показують красиві місця довкола. Про нас тут піклуються. Хоча психологічно досі важко, бо всі родичі залишились вдома. Проте, є чимало позитивного. На днях я розпитувала про систему навчання в семінарії. І вже мрію віддати сюди своїх двох синів.
Пані Валерія, м. Київ:
– Я родом з Донецька, але в 2014 році переїхала до Києва, тому що тікала від війни. Отже, коли почалось повномасштабне вторгнення, перших два тижні ми залишалися вдома, на останньому поверсі багатоповерхівки, а наші 2-річні донечки спали у ванній. Але коли вибухи ставали дедалі гучнішими та від ударних хвиль дрижали вікна, ми вирішили поїхати геть. Виїжджати було страшно, бо з Києва була лише одна дорога, що не прострілювалась. Сюди ми довго добиралися – перша зупинка була в Сокирянах, тиждень ми жили в сім’ї, яка нас прийняла, і згодом прибули до Франківська. Зараз, як ніколи, непросто думати про майбутнє, бо вже вдруге доведеться будувати все заново. Ми – молоді та все мало б вийти, але потрібно усвідомити, що робити далі. Тут до нас дуже добре ставляться і нам хочеться допомогти. Ми перебираємо речі, допомагаємо на кухні, але що робити далі, не знаємо. В Києві ми нещодавно відкрили власну кав’ярню, і я навчалась на флориста. Мабуть, найближчим часом флористика мало кому буде потрібна. То, хто я далі?…
Пані Євгенія, м. Запоріжжя:
– В Івано-Франківську нам спокійно і добре. Ми їхали сюди вночі, були дуже втомлені, а наші діти в той час захворіли і ми зовсім не знали, куди потрапимо. А сьогодні можемо сказати, що ми вже адаптувалися. Діти мають заняття в школі в режимі онлайн. Поки наші діти навчаються, ми волонтеримо. Як жінки, ми дуже скучили за приготуванням їжі, тому допомагаємо на кухні. Так час проходить швидше, і під час спілкування психологічно стає легше. Проте думки про те, що дуже хочеться додому, до рідних, не покидають, а дають надію на майбутню радість.
Пан Павло, м. Харків:
– Мене дуже гріє думка про те, що Україна – єдина, а наші ЗСУ міцно й твердо стоять на нашому захисті. Ми в тилу робимо все, що можемо. Завдяки їх діям маємо можливість надсилати гроші для армії, волонтерити, допомагати нужденним. Україна після усього заживе зовсім інакше – всі стануть більш відкритими й об’єднаними. Ми зуміємо все відбудувати. Це ще один крок до хорошого майбутнього. Втім, сьогодні нам дуже потрібна психологічна стабільність, тому що настрій від паніки до спокою змінюється багато разів. Коли ми були вдома, постійно чули вибухи, тож тут лякаєшся навіть від того, як відкривають двері. Сюди привіз дружину, дітей, сестру, домашніх тваринок. Дякуємо людям і церкві, які нас прихистили. Діти більше не тремтять від страху і не плачуть. Тут всі – приязні, нам допомагають волонтери, а ми спільними зусиллями готуємо, прибираємо. Це схоже на гуртожиток, але в доброму дусі. Тут усі дуже різні, але ми чомусь вчимося один в одного. Люди перебувають в діалозі. Це моменти, які потрібно проживати спільно. Адже ми можемо бути в різних станах, але маємо повсякчас залишатися людьми.
Підготувала Вікторія ГАВАЛЕШКО.
