Сьогодні здається, наче все втратило колір і смак. Навіть сонячне проміння стало тьмяним. Квіти більше не пахнуть, життя зупинилось, і всюди, куди не глянь, лише запитання: чому і навіщо? Слова застрягають у горлі та щоразу оголюють всі почуття і переживання. Тримати їх у своїй голові ще небезпечніше. В той час, коли на нашій рідній землі прокляті кати в муках гублять життя мирних українців, тут (у Франції) триває життя. І всередині – абсолютний дисонанс. Перехожі посміхаються, й доводиться вичавлювати скупі посмішки у відповідь і сльози на мить висихають. Мене постійно тривожить запитання: де межа між збереженням свого психічного здоров’я і початком звикання до жахливих новин?
Чи можна дозволяти собі радіти та переживати хоч трішечки раптового щастя, коли вже понад 70 днів триває пекло для українського народу? Мабуть, не існує очевидної відповіді. Глибока емпатія не дозволяє забути про звірства, і знову нагадує про необхідність молитви за тих, хто відійшов до Бога, чиє життя в небезпеці, чи тих, хто у витривалості та вірності захищає нас ціною життя.
У цей час великою розкішшю залишається дозвіл самому собі думати про щось інше, окрім війни. Допомагає молитва, піклування про тих, хто поруч, і абсолютне прожиття свого болю та страхів. Навряд вони кудись зникнуть, і ми не знаємо, коли побачимо мир, але ми можемо плекати його всередині себе. І мріяти. Як безглуздо б це не звучало, дозволити собі мріяти про майбутнє. Про те, як теплими вечорами замість сирен буде лунати наша улюблена музика, як ми без остраху гулятимемо парком, вранці спішитимемо на улюблену роботу, обговорюватимемо виставу за кавою чи поїдемо у велику подорож нашою прекрасною Україною. Все це про життя. А війна безжалісно висмоктує його, не залишаючи по собі нічого, крім злості, розчарування, презирства і ненависті.
Безсонними ночами здається, що сліз уже не залишилось, а тільки глухий крик серця. Кожну хвилину, коли мені здається, що біль вщухає, всередині все знову протестує і скандує. Біль не зникає, рана не затягується. Вона кровить щоразу, коли я згадую про вбитих дітей, коли уява малює жахіття геноциду, коли безмежна злість і ненависть прошивають усе тіло. Кажуть, що треба жити заради тих, хто страждав. І ми живемо. Але це життя ніколи не буде попереднім, тому що душа кожного українця змінилась. Бог, будучи біля нас в стражданнях, каже: «Не бійся, з тобою бо Я, і не озирайсь, бо Я Бог твій!» (Іс. 41,10).
Складно сьогодні бути тут, де небо над нами мирно мовчить, де гул літаків не заглушує звуки весни. Страшно намагатися хоч трохи усвідомити, що відбувається насправді. Ми – частинка нашої землі, яка так страждає, приймаючи тисячі жертв несправедливої війни. І нехай душа ридає, переживає й відроджується з жахливих подій, бо в цей час Бог виливає туди найбільше любові, ніж будь-коли раніше. А любов – це Воскресіння, яке дарує надію, хай яким болючим і жахливим видається все теперішнє.
Ісус Христос, Якого розіп’яли на хресті, мордували та знущалися, Воскрес задля нас. Подарував нам можливість спокутувати гріхи і возз’єднатися з Господом після нашого земного шляху, який є тільки початком. Ті терпіння й знущання, яких зазнали українці, не минуть безслідно. Винні будуть покарані і та кара буде тривати без кінця, без крайньої точки прощення. Адже прощають тоді, коли є каяття. А його неможливо розгледіти серед забруднених та заржавілих сердець росіян. Виявляється, назвати людьми можна не усіх «людей». Комусь ніколи не осягнути людяності, як центру взаємостосунків, відносин з Богом та світом. Хтось б’ється об власноруч збудовану стіну розпачу і ненависті, переживаючи від кожного удару об неї все більше жахіття від безвиході. Таким я бачу пекло. Відсутність світла і надії для тих, хто був позбавлений людяності, що була закладена в нас від народження. Бог подарував нам її, але дав вільну волю – викорінювати чи плекати. Комусь любов могла здатися бур’яном, що лише заважає розвиватися спокусливим успіхам, які пропонує світ.
Тож навіть якщо сьогодні ви за кордоном, чи не волонтерите так, як ваші знайомі, або наче недостатньо робите, не звинувачуйте себе. Ви все одно можете дарувати любов там, де ви є. Бо ви живі. Вам вдалось врятуватися, і Бог неодмінно має плани на ваше сьогодні й завтра. Варто заспокоїти буревій емоцій і дозволити сказати вирішальне слово Господу, Який не вміє розчаровувати, Він вміє лише зачаровувати, обдаровувати і бути поруч.
За останній місяць я помітила те, що нашому народові важко приймати доброту, яку люди проявляють до них зі своєї добродушності й бажання бути корисним. Ми більше звикли давати, а не брати. Діяти, а не бути об’єктом. Дбати, а не дозволяти турбуватися про нас. Але прийшов час навчитися плекати вдячність і дарувати іншим можливість зробити добро. Загублені, чужі, розчавлені подіями, розлукою, втратами – ми все ще люди, які глибоко переживають свої страждання. Варто тільки дозволити собі бути там, де ми є і відновлювати у собі здатність радіти бодай найменшим дрібницям буття. Мріяти про дім, зустрічі з рідними та повернення усього звичного й улюбленого. Хоч наш світ втратив фарби, але пензлик у нас в руках. Молитва і віра розфарбують будь-яку сірість та світлом осяють найглибшу темряву сердець. А Господь чекає за дверима, відкрити які можемо лише ми.
Вікторія ГАВАЛЕШКО.
