24 лютого 2022 року між 4-ою і 5-ою годинами ранку мені зателефонувала дочка та повідомила, що на нас напала росія. Я схопився з ліжка і почав ходити по кімнаті. Не міг збагнути, як таке могло статися.
Мимоволі у свідомості промайнула історія України тридцяти років нашої незалежності. У пам’яті незримо згадалися Ланцюг єднання, святкування 500-річного ювілею Запорізької Січі, відбудова у наших селах і містах братських та символічних могил героям УПА, перепоховання жертв сталінських репресій, написання й презентація десятків книг з історії визвольної боротьби ОУН, УПА. Згадалися передбачення поважних людей, мовляв, Україна буде, але не довго. Десь у глибині душі зачаїлася відчайдушна думка: якщо Небо так хоче, то хай так станеться. Краще смерть, аніж життя у неволі. Невже й цього разу Україна не відбудеться?
Але український народ одностайно став на захист своєї державності. На червоно-чорному прапорі України знову зачервоніла кров її найкращих синів і дочок. Наче з попелу скресли приспані століттями закодовані в українцеві прагнення до свободи, бажання жити вільними та незалежними на рідній землі. Визвольна боротьба українського народу, яка перманентно велася ціле ХХ ст., переходить у фазу ХХI ст., якщо поруч існуватиме росія. Звичайно, сучасний хід історії має у значній мірі відмінності від доби Визвольних Змагань минулого століття, хоч є багато спільного.
Наче у хроніці бачимо лідерів Центральної Ради, загіпнотизованих соціал-демократичними гаслами: т. зв. «спільного фронту працюючих мас», «соціальної революції», врешті ідеї федерації з «братнім народом», які пішли за російськими політиками, створили дзеркальні партії й погубили державність. Маючи можливість створити національну армію, провідники молодої української держави не скористалися історичним моментом, відпустили солдатів додому, які згодом, розпропаговані більшовицькими гаслами, повернули зброю проти власного народу. Так наче б нині, самостійно організовані тоді полки імені Полуботка і Богдана Хмельницького, що зголосилися були захищати досягнення національної революції, волею Центральної Ради відіслали на фронт. На галицьких полях Тернопільщини тоді впав найкращий цвіт нації, незламні бойовики, які могли стати зародком новітньої армії. Хіба не в схожій ситуації опинилися перед війною українські добровольчі батальйони, яких влада прагнула позбутися, а вони вже зіграли визначальну роль на сучасному етапі війни?
На жаль, заворожені русофільством, партійними проросійськими лозунгами, частина українців будувала Україну з подвійними стандартами під лозунгами «какая разніца». Як наслідок маємо у м. Буча сотні розстріляних на вулиці «Кірова». Чи не у Новгород-Сіверському зі стін водонапірної башти вмуровані у стіни портрети Леніна і Сталіна «благословляли» московітів на розстріли і руйнацію? Не у Києві мешканці й пасажири користувалися станціями метрополітену «Площа Льва Толстого», «Берестейська», «Мінська», зберігали понад двісті російських символів на площах і вулицях столиці? Чи не в Тернополі та Ужгороді на людей позирали пам’ятники Пушкіну, а в Харкові – Жукова? І таких прикладів безліч. Московські відео, російські шансонетки в автобусах і концертні програми, «95-й квартал», заборона української бібліотеки у Москві, української мови і товариств у росії, знеславлювали український патріотизм і любов до Батьківщини, роз’їдали український організм. Слава Богу, сьогодні президент України вже звертається до народу «українці і українки», замість недавнього – «співвітчизники», «завжди буде Україна!» – замість «країна», «переможемо» тощо.
Чи не після трагедії під Крутами 1918 р., що стала гордістю українського народу, більшовики під командуванням Муравйова, захопивши Київ, розстріляли понад три тисячі мешканців і в цьому їм допомогла п’ята колона за підготовленими раніше списками. Ця колона діє й сьогодні, адже її десятиліттями готували із деградованих прошарків українського та російськомовного населення. Частина з них принишкла, вичікуючи подій на майбутнє.
У ті буремні часи згадуємо самостійно створені частини Вільного Козацтва у 1918 р., які уславилися в обороні прав і вольностей українського народу. Сьогодні вояки української територіальної оборони, волонтерських структур є прямими нащадками «Вільного Козацтва», вони героїчно утримували Київ і Чернігів, обороняють Харків, Запоріжжя, Дніпро, Одесу і прийде час пліч-о-пліч з українською армією завдадуть московітам остаточного удару.
З історії України пам’ятаємо московські грабунки краю під час розвалу фронтів Першої світової війни, коли російська солдатня хлинула додому через волинські й подільські терени та знищила все на своєму шляху: посіви, худобу, птицю, випустила воду із ставків, зруйнувала оселі, зґвалтувала жінок. В околицях, де пройшло військо, зосталися чорні обгорілі стовпи.
У наступних 1918-1919 рр. більшовицька армія отримала від Леніна прямі вказівки щодо грабунків в Україні, мовляв, у росії багато безробітного люду, його треба обмундирувати, озброїти та послати на Україну. Хай розгромлять селянську контрреволюцію, провчать українських куркулів, як ділитися хлібом з великоросійськими пролетарями, самі прохарчуються та відправлять по два пакунки з харчами додому.
Споглядаючи крізь роки, бачимо, що й сьогодні московські грабіжники не змінилися. Вони прагнуть ще раз повторити лозунг: «Мир хатам – війна палацам». Тому й запустили в Україну солдатів з найбідніших верств населення, які з насолодою мародерствують в Україні, тягнучи додому все, що потрапляє під руку з одягу, кухонного начиння, електронної апаратури, посівного матеріалу і навіть собачих будок. Звісно, – голота. За радянських часів на Різдво у нас співали таку коляду: «Звільни Христе-Боже з тяжкого ярма, //Прожени голоту звідкіля прийшла, //Прожени усю голоту, //Щоб не було повороту до кінця віка».
У роки української революції 1918-1920 рр. новостворена українська армія без достатньої зброї та обмундирування воювала на чотири фронти, стоячи спиною один до одного у битві з ворогом, часто не чуючи один одного. Якщо на мирних переговорах у Парижі 1919 р. західноєвропейські лідери не бажали говорити з українськими політиками, а прем’єр Великої Британії Л. Джордж просив показати йому на мапі Україну, то сьогодні ситуація змінилася на користь України. Британський прем’єр Б. Джонсон навіть приїхав до Києва, щоб ближче познайомитися зі столицею. Пройшло сто років, поки світ зрозумів Україну та оцінив її значення у світовому геополітичному просторі. Як наслідок, сорок голів міністерств оборони країн світу заявили про військову підтримку Україні. Ба й справді, якби у центрі Європи з тих часів відбулася Українська держава, то, можливо, й не виникла б Друга світова війна, сьогодні не напала б на Україну росія, адже у центрі Європи жив би мирний і могутній народ орачів.
За період тридцятилітнього існування української державності в Україні сталися тектонічні здвиги, які не врахував Кремль, вважаючи, що коли місто російськомовне, то йому принесуть ключі від Києва та інших міст. Але сталося навпаки, жодне місто чи містечко України сьогодні не піддалося московітам, хоч зазнало болючих втрат на вівтар свободи. У минулому ж основною причиною невдачі української революції у 1918-1920 рр. були космополітичні міста з чужонаціональними пролетарськими масами (російськими, польськими, німецькими, єврейськими), які суперечили українській владі. Водночас відчувався трагічний брак єдності політичних партій з їх руйнівною силою і розбратом. За втрату державності український народ заплатив безмірною трагедією голодомору з сімома мільйонами жертв – носіями традицій і віри предків.
Гортаючи сторінки «Кобзаря» національного пророка Тараса Шевченка, мимоволі задумуємося над його висловом: «Погибнеш, згинеш Україно//….. //сама розіпнешся во злобі // Сини твої тебе уб’ють». Невже це правда? Адже є у нього й урочисто-пророче: «Оживуть степи, озера,// І не верстовії// А вольнії широкії//Скрізь шляхи святії// простеляться//….// І пустиню опанують // Веселії села».
Московіти завжди ненавиділи Тараса Шевченка. У Бородянці сучасні вандали розстріляли на очах дитини пам’ятник Тарасові Шевченку, як і колись 1914 р. чорносотенці волочили Києвом погруддя поета, відверто висловлюючи зневагу до святощів українського народу. Чи так часто й ми, українці, читаючи «Кобзаря», кладемо руку на серце, чи переймаємося його творчістю? Мовляв, не будемо з нього робити ікону звичайної людини. Раз на рік приходимо до пам’ятника Т. Шевченку, покладаємо квіти і до наступного ювілею, Тарасе. Результати такої байдужості не забарилися. Безідейний вакуум почали заповнювати блюзнірські пасквілі на кшталт О. Бузини «Вурдалак Шевченко», тележурналіста О. Криштопи «Ловелас Шевченко» та інші. Слабо знають творчість Кобзаря студенти філологічних факультетів українських вузів та школярі шкіл, і нам потрібне новітнє осмислення «Кобзаря».
Чи по-справжньому молодь у школах та вузах вивчає історію України? Чи історики-патріоти докопуються до глибин української національної історії та передають їх підростаючому поколінню? Чи маємо професійні підручники з «Історії України»? Ба ні, існуючі ж треба доопрацьовувати, бо молодь їх слабо засвоює.
(Продовження в наступному номері)
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор.
м. Чернівці.
