Перед війною дехто цинічно намагався пояснити українцям історію, переконати, що її в нас немає і не може бути. Знаємо, про кого і про що. Випадок непоодинокий. Ворогам це принципово важливо. Якщо ж на національно-державному рівні зараз ми кров’ю та руїнами відстоюємо власну самобутність та свободу, то як це на рівні церковному? Тема непроста, але з огляду на обставини актуальна.
Багато хто покликається на Бога, на Христа як єдиний та остаточний авторитет. Але часто потрапляють в одну й ту саму помилку – забуття, нехтування історією власної святості та духовності. Не можемо дозволити перетворити себе в релігійну деномінацію сектантського ґатунку.
Подивімося на вирішення проблеми з іншого боку. Біблія перш за все – історія спасіння. Біблійний Бог з ранніх етапів показував себе не просто як вища сила, але як Особа, яка вступає в конкретні стосунки. Це Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова. Це Бог Давида та його витязів, імена яких треба пам’ятати (2 Сам. 23).
Воплотившись, Господь радикалізував свою конкретику. Він не був привидом, що стверджували ранні сектанти ебіоніти, але правдиво як людина народився, правдиво терпів та помер. Бог повноцінно та особисто увійшов у історію. Господь Ісус один і Він є Богом Петра й Павла та решти апостолів. Він – Бог послідуючих Святих Отців, Господь Церкви. Тут зокрема майорять св. Іриней Ліонський, мученик Юстин, св. Афанасій Великий, святі Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ніський. Тут св. Августин, св. Папа Лев Великий, тисячі-тисячі преподобних, мучеників, святителів, ісповідників. Божі люди, чоловіки та жінки. Питання до нас тут і зараз: хто про них пам’ятає? Хто на зразок біблійних євреїв свято вірить у Бога Отців наших, кладе їхнє слово хлібом насущним на стіл щоденного духовного споживання? Будьмо відвертими: мало хто з академічно-богословської сфери. Практично ніхто з-поміж мирян. Чому так? Як розуміти? Немає і не може бути Бога, подібного до божків Старого Завіту! Мовляв, «вірю як знаю», «Бог у моєму серці», «Церква – не суттєве», інше. Сектантський індивідуалізм? Глибоке непорозуміння, духовна незрілість. Євреї Старого Завіту були би нічим без своїх отців. А ми, християни? Висновок один: повертатися до Бога Святих Отців наших! Прихилити вухо до їх авторитету, до святоотцівського слова й науки.
Народжуємося в часі, в ньому живемо й помираємо. Але хочемо вірити в Бога не такого як Він показався в історії Церкви, але в Бога немовби позачасового, «приватного». Як кожен собі його розуміє та уявляє. Подібно до фальшивих вірувань біблійних народів. Ні, так не піде! Без історичної духовної єдності, без духовно-культурної спадщини будемо сприймати Бога помилково, блукатимемо, не знаючи, хто ми, чиїх батьків ми діти.
Вимальовується наступна паралель. Одна – церковна, на якій від апостольських часів і до наших днів возсідає Господь отців наших. Друга – національна – історія країни, народна пам’ять. На ній пантеон національних героїв, звитяжців, відомих осіб. Як в одному, так і в другому випадках без історії – церковної чи державної, без її пошанування, поступу та розвитку не буде. Стануть даремними всі труди та жертви.
Українському народу важко вчитися на власній історії? Причина очевидна. Глибокий духовний дефект, спричинений різноликою схоластичною релігійністю, для котрої Бог – не Бог конкретних відносин. Натомість, стає частиною ідеології, раціоналістичної системи. Церква для таких – не повноцінний організм святості, євхаристійне ділення в любові, але мертва законницька структура. Єдине, що таким залишається реально «живим» – влада, гроші. А це духовна прірва. В неї звалились релігійники, які жорстоко зненавиділи Ісуса. Про ознаки подібного виразно не раз говорить Папа Франциск.
Чи потрібна критика в Церкві? Беззаперечно. На це відповість сам Христос. З Євангелія бачимо, що Він кожною клітиною свого нутра викривав релігійне лицемірство, фарисейський формалізм. Тоді запитаємо: де ж межі розумного, щоби не впасти в іншу хворобу злоби та цинічного критиканства? Знову ж таки відповідь у Євангелії: притча про доброго самарянина, прощення грішників, молитва за ворогів.
В останні часи ми чули чимало критики в бік Ватикану. Так, помилки мусять бути. В кого зі смертних їх немає? Але люди раптом забувають все позитивне й добре, зациклюються на негативах. Це ж лицемірство! Для психології – явище переносу.
Згадаймо, в перші ж дні Папа Франциск вирушив до російського посольства Риму, щоби просити негайно припинити війну. Або де хто бачив, аби релігійний лідер на очах усього світу розгорнув та поцілував прапор? Той, з Бучі. Чули, що в Страсну суботу Папа прийняв та шанобливо вислухав мера Мелітополя Івана Федорова? Потім ще окремо підійшов до нього під час Літургії в базиліці ап. Петра. Нечувано! Тоді про що ми? Чи не думаємо, що ворожі пропагандисти за сприянням своїх вчорашніх (а може й нинішніх) симпатиків всіляко роздувають незадоволення, істерію? Щоби посіяти хаос, ненависть.
Так, це ж самі українці дозволяли на всі лади розкрадати свою країну, грубо нехтували власною безпекою. Попри війну з росією із 2014 року чомусь вперто не вірили, що росія посуне далі. Сталося, скажете. Тоді в першу чергу питання до самих себе. Даруйте, але Папа не стане клясти ворогів, в один голос бажати їм «найкращого». Не буде виділяти кошти на зброю, не присилатиме свою швейцарську гвардію з її топірцями. Про що ми? Емоції, емоції, емоції! Зрозуміймо, Папа та Церква в цілому роблять багато доброго. Ось факт, що офіційні представники Ватикану – Блаженніший Святослав Шевчук та Папський нунцій Вісвальдас Кульбакос в часі війни не покинули України, перебували тут. Промовляє?
Так, критика мусить бути. Але має відбуватися конструктивно, не як зі скверних уст батькоглумитела Хама, не подібно до засліпленого егоїзмом Авесалома. Пригадаймо недавні критичні зауваження Блаженнішого Святослава. І що в результаті? Прислухалися, тринадцяту стацію уміло виправили. А скільки галасу, нервів!? Треба пам’ятати, що ми не самі. Серед нас досить ворожого бруду. Треба доволі праці й посвяти, щоби очистилось, стало на належне місце. Людина планує, а Господь будує.
Завершимо тим, з чого почали. Ми – народ, жодні сектанти! Ми з правдивою власною історією. Коли не хочемо, щоби «експерти» пояснювали хто ми, то маємо знати, а головне – жити своєю історією. Це історія церковна, яка ще з перших віків християнства в особах та в авторитетному слові Святих Отців. Це історія України, висловлена, втілена в постатях великих українців, скроплена кров’ю славних героїв, починаючи з княжих часів, козацтва аж до наших днів.
Все буде добре. Ми з України! Христос Воскрес!
Отець-доктор Василь ПАСІЧНИК-РАК.
