Зовсім недавно ми почали вітатися лозунгами: «Слава Україні!», відповіддю – «Героям слава!». У дев’яностих ХХ ст. ми його зовсім встидалися як чогось анахронічного і заяложеного. Працюючи викладачем «Історії України» в одному із закладів, автор сказав студентам: «Діти, від сьогодні перед початком занять будемо завжди вітатися «Слава Україні!». Отож коли з аудиторії прогриміло студентське «Героям слава!», то зденаціоналізовані викладачі закладу мало не повистрибували з вікон. Так було довго, поки викладацький колектив не звик до такого вітання. Згадаємо Яна Табачника, який любив збирати бомонд на кшталт «Білої гвардії» М. Булгакова під егідою «Чєсть імєю прігласіть». Поміж інших туди була запрошена й виступила Ніна Матвієнко, яка вкінці сказала «Слава Україні!». Натомість у залі запанувала зловіща тиша, ніхто не сприйняв лозунгу української визвольної боротьби, а були це художники, літератори, артисти, музиканти, які привласнювали для Росії українську культуру.
Отже усі тридцять років нашої незалежності тривала велика битва за душу й серце українця, і росія надіялася, що, заволодівши ними, можна буде запанувати над геополітичним простором нашої держави. «Ніхто у світі не знає, якою мірою Московщина отруїла українську душу своїм рабством», – написав у відомій книзі «Московство» талановитий автор Павло Штепа. У ХХ ст. більшовицькі «експерименти» над українським народом спричинилися до велетенських демографічних втрат, збуджували у людини інстинкт до самозбереження і штовхали її на дивну еволюцію. Лише у добу Визвольних Змагань, під час Другої світової війни в Україні, найбільше у її західній частині викристалізувалися новітні державницькі почуття, актуальні і в наш час.
З цієї причини нашим військовим та управлінським кадрам, ба й усім нам, варто було б познайомитися з воєнною доктриною Дмитра Колодзінського – шефа штабу збройних сил Карпатської України, розстріляного угорцями 14 березня 1939 року. Ось кілька його крилатих висловів: «Ми можемо впасти, але ніколи не капітулюємо»; «Спільність пролитої крові за спільні політичні ідеали – це перша ознака нації»; «Майбутній бойовий гімн українських націоналістів зродиться серед розгару боротьби, а не дорогою музичного конкурсу»; «Культ героїв та плекання нашої бойової традиції є фундаментальною справою, що на ній розвивається воєнна доктрина».
Лише тепер можемо подякувати президенту Володимиру Зеленському за зрозуміння однієї із заповідей доктрини про український гімн, який хотіли змінити диванні патріоти, але він заявив, що не підпише рішення Верховної Ради, навіть якщо вона прийме його. Чи всі до війни дуже схвалювали патріотичні виступи у Києві воїнів полку «Азов», добровольчої армії «Правого сектору», які нині є мотивувальними героями визвольної боротьби, бо виховані на визвольних ідеях і традиціях ОУН, УПА?
З цієї нагоди згадаймо ім’я Степана Бандери, яке стало символом українських національних визвольних сил усіх патріотів і якого дуже бояться московські опричники. Риси великого Провідника, прикмети його залізного характеру стали невід’ємними чеснотами українських патріотичних кадрів та їхнім великим морально-політичним капіталом на тлі сучасної війни. Недарма з латинської мови Бандера означає «стяг», на якому й донині жевріють слова Декалогу: «Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї». Свого часу відомий український поет Тодось Осьмачка написав: «Україну підняли із своїх сердець перед очі Бога і сусідів тільки бандерівці під час останньої війни, щоб вона ожила, щоб заграла бажанням жити знов… Бо недурно мені говорили селяни в Україні, коли ще німці перший раз арештували Бандеру: «Мабуть, пропала Україна, коли арештували Бандеру».
Сьогодні світ збагнув велику бандерівську істину, яка випливала з досвіду попередніх визвольних змагань, що без національно-державного визволення України, суверенність інших народів пострадянського простору не буде достатньою. З цього приводу Бандера у статті «До проблем політичної консолідації» написав: «Україна – це історичний гробокопатель московсько-більшовицького імперіалізму, гніту і насильства». До сказаного варто додати вислів Дмитра Донцова, що актуальний і нині: «Ні одна тиранія не чулася такою непевною як у наш час московська. На таких небезпечних для неї закрутах як тепер, зморою вставала перед нею Україна».
Надзвичайно цінною у довоєнних умовах будівництва української державності залишалася точка зору Степана Бандери про державницькі кадри в Україні, адже радянська політична система доклала максимум зусиль у вихованні політичної номенклатури на кшталт мураєвих, шуфричів, медведчуків, бойків, кивів, які, хоч деградували, чемно виконували волю кремля. На зламі історії, говорив провідник, перед Україною постане питання, де взяти кадри. Їх можна поповнити з різних верств населення ідейно-вартісних і патріотичних, які володіють природними здібностями, енергією та бажанням працювати для добра України. Однак ці люди дотепер залишаються в тіні. Більшовицька школа сформувала такі «унікальні кадри», які, зорієнтувавшись у політичній ситуації, захопили владу у свої руки та уміло передають своїм нащадкам, а ті втримують її дотепер. Тобто компартія приготувала Україні «великого троянського коня, щоб його увести в середину національного організму» і цей механізм активно спрацьовував донедавна.
Особливу увагу звертав Бандера на становище церкви в українській державі. Про божевільні «експерименти» москви над душею українця він писав, що «Більшовицька інженерія в духовній ділянці натрапила в українського народу на такі первні (першооснови – Н.М.) душі, сила яких сягає дальше ніж смерть». Бандера закликав народ вірити в Бога, Спасителя, черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти. «Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу й головні зусилля довкола тих твердинь, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ». Напевно, після переможного закінчення війни, або й навіть зараз, частина громадян України таки зрозуміє підступну роль московського патріархату в Україні й остаточно перейде до лав української національної церкви. Самозрозуміло, що ворог людства – російська москва доклала максимум зусиль, щоб фізично знищити Бандеру, і убила його 15 жовтня 1959 р.
Смерть Степана Бандери, як Симона Петлюри – в Парижі, Євгена Коновальця – в Роттердамі, Романа Шухевича – в Білогорщі, була дошкульною втратою, водночас і животворною, мобілізуючою та організуючою силою. Вона стала черговим кривавим етапом на шляху до визволення України, на якому поклали свої голови Найкращі Борці. Принагідно згадаємо (бо мало хто знає), що з великої родини Степана Бандери за волю України загинуло дев’ять осіб. Його батька, священника Андрія розстріляв НКВС у 1941 р. Брат Богдан згинув у похідній групі ОУН 1941 р. на Східній Україні; брати Василь і Олександр закатовані у німецькому концтаборі Аушвіц; сестри Марта, Володимира, Оксана каралися у радянських тюрмах і концтаборах; cин Андрій загинув від голодування за звільнення політв’язнів. По лінії дружини Бандери Ярослави Опарівської – її батько священник-капелан загинув у лавах Української Галицької Армії, матір Юлію закатували поляки, брата Лева розстріляло німецьке гестапо у Львові. Отже своїм революційним життям, діяльністю і трагічною смертю Степан Бандера увійшов до пантеону Героїв України. Йому по праву належить місце серед блаженних української нації. Бандерівці були революційним авангардом ХХ ст., а їхні сини і внуки – авангардом ХХI ст. Це ж вони зі зброєю в руках захищають східні землі України від сучасної московської орди. Бандерівці сьогодні у світі асоціюються з Україною. Говорити про Україну – це думати про Бандеру і так буде завжди. Для нас, українців, найбільшою гордістю буде те, коли всіх нас називатимуть бандерівцями, хоч ми не обожнюємо С. Бандеру, бо поважаємо всіх героїв України.
Сьогодні на українсько-московському фронті втілюється ще одна програмна засада ОУН, маловідома сучасному загалові під «лозунгом «Лицем до сходу», згідно з яким планувалося поширити підпільну діяльність ОУН на східно-українські терени. Зрозуміло, що визвольна боротьба під прапорами ОУН, УПА була загальноукраїнським явищем. У лавах УПА воювало багато східняків. Для прикладу згадаємо Пономаренка Степана Яковича («Оселедець») з Конотопа на Сумщині з двома синами – Іваном та Володимиром. Усі троє вони загинули. Характерною особливістю цього провідника було уміння говорити з людьми. Бувало потрапить йому під руки якась радянська газета, візьме прочитає і обов’язково прокоментує. Особливо чітко висловився С. Пономаренко про революційну місію ОУН: «Ви тут, в Галичині, куєте святу справу. Але ваша ідея стане дійсністю лише тоді, коли ви оволодієте умами Східної України. Ви, як суха солома, спалахнувши полум’ям, згорите, щоб у майбутньому збудити від сну Україну». Воював тут також командир Олександр Соколянський («Шура») з Дніпра, що мав ораторський хист та часто виступав на вічах. Так у селі Гермаківка біля символічної могили воїнам УПА підняв над головою маленького хлопчину і сказав, що боротьба з більшовицькою Москвою буде затяжною і її вистачить навіть на вік цієї дитини. Виявляється, правду сказав («Шура»). Він загинув у бою разом з дружиною Ларисою.
Всі вояки УПА усвідомлювали, що боротьба в умовах Другої світової війни і після неї буде менш перспективною, як у першій чверті ХХ ст. Тому вмирали за Національну Ідею, щоб передати її дітям і внукам, бо сили були нерівні. На відміну від сьогоднішніх реалій не вистачало зброї, лікарської допомоги, дипломатичної підтримки у світі, засобів пропаганди й агітації, харчів. Тоталітарний СРСР замовчував, що після капітуляції Німеччини у Західній Україні продовжувалися криваві роки. Якщо Європа зажила мирним життям, то росія оголосила війну західним українським землям. Безкінечні облави, розстріли (Львів, Тернопіль, Станиславів, Луцьк, Дрогобич, Чортків, Умань), арешти, депортації, голод, русифікація мали знищити прагнення українського народу до волі, змусити наче б і сьогодні в умовах геноциду Маріуполя, Чернігова, Харкова, Ізюма, Донецька, Луганська та інших міст покірно прийняти чужинську московську мораль. Одержимі одвічною ідеєю соборності, члени УПА, Збройного підпілля ОУН повстали проти тоталітарного до зубів озброєного московського молоха. Вони ж бо пристрасно вірили у віщий заповіт Великого Кобзаря: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає». На жаль, до недавнього часу короткі життя борців, які, мов спалахи зірниць, осяяли Україну і весь світ, ще не сповна оволоділи серцями східних українців. Як наслідок, кремлівський «василиск» упивається кров’ю українського народу.
Але у найближчому часі маємо розраду. Українці, про яких відомо у світі як народ працелюбний, терпеливий, відважний, вільнолюбний і щирий, поміркований і праведний, толерантний до інших народів, завоював собі любов і повагу в усього світу, а відтак – перспективу на Перемогу. Московіти, якими оволоділа люта ненависть до чужих націй, зарозумілість, заздрість, обман, помста, пияцтво і богозневага як символами рашизму, не мають перспективи на майбутнє, і їх в ім’я Христа Спасителя треба рятувати.
Лідери цього народу ще будуть іти своїми кровавими шляхами та обманювати нові маси людей, аж поки не підведе їх до безодні новітня історія, яка вже попереджує біблійним вавілонським: «мене, мене, текел, упарсін» – «пораховане, пораховане, поважене та поділене». Це пророцтво відбулося тієї ж самої ночі, як появився на стіні пишучий перст (539 р. до н.е.). Мідяни і перси напали на Вавилонію тієї ж ночі, Валтазара убили, а царство його розділили.
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор.
м. Чернівці.
Довідка
Валтазар — син і співправитель останнього царя Нововавилонського царства Набоніда із десятої вавилонської династії.
Згідно з Біблією, Валтазар не помічав, як міцніла сусідня Персія. Свавільний Валтазар не зважав ні на жерців, ні на купців, до порад яких прислухалися його попередники, а дні й ночі бенкетував у своєму палаці, забувши про державні справи. Тим часом військо персів підійшло до мурів Вавилона, і на влаштованому Валтазаром бенкеті він побачив руку, яка написала вогненними буквами на стіні зали напис незрозумілою мовою. Єврейський пророк Даниїл прочитав слова і розшифрував їх як послання Бога Валтазарові «Пораховано, зважено й віддано персам», передбачивши швидку загибель йому і його царству. Тієї ж ночі жерці відчинили персам ворота Вавилона, а вранці Валтазара знайшли мертвим у його палаці.
Крилатий вислів «бенкет Валтазара» означає: веселе, легковажне життя перед великим лихом.
