Події останніх місяців в Україні перевернули і знівечили життя мільйонів людей. Неймовірна трагедія, ріки сліз, вселенське горе. Проте такі важкі обставини змінили ставлення людей до рідних, до, здавалося б, ще донедавна начебто важливих речей, слів, вчинків, які насправді зараз стали несуттєвими, дріб’язковими, непотрібними. Війна змінила черстві й зарозумілі серця людей. Точніше їх змінив Бог, без волі та допуску Якого нічого не відбувається і не може відбутися.
Доказом цього є родинна історія, в якій чимало людей можуть впізнати і свої життєві шляхи.
Пробач, бабусю!
16-річний киянин Микола Соляник тепер живе з бабусею Софією, з якою роками мало спілкувався. А поміж тим бабуся виховувала його до шести років. Батько молодика, Віктор, у 18 років поїхав із невеличкого райцентру на Львівщині на заробітки. Вчитися він не любив, зате хотів працювати і заробити на гідне життя. Хлопець потрапив у будівельну бригаду, де дуже швидко став вправним муляром. У Києві він познайомився з Оксаною із Житомирщини, такою ж заробітчанкою, яка працювала посудомийницею у невеличкому кафе, а ввечері та у вихідні ходила прибирати у кількох квартирах заможних киян.
Дівчина не тулилася у хостелі, як більшість заробітчан, а винаймала невеличку малосімейку на Троєщині. Віктору сподобалася красива, тямуща і не по роках життєво мудра юнка. Незабаром молоді почали жити разом, а коли Оксана завагітніла, то побралися. Ані весілля, ані церковного шлюбу у пари не було, бо Віктор, попри те, що його родина була побожною, до церкви не ходив. Хоча з дитинства ріс добрим слухняним хлопчиком. Але після загибелі в ДТП його батька Степана, Віктор… озлився на Бога. Тоді йому було лише 12. Мати, родичі, друзі чомусь не звернули увагу на неймовірний біль хлопчика-підлітка, не допомогли йому, не розрадили… Віктор віддалився від мами, не хотів ходити до церкви, а увечері замість молитви… сварився із Всевишнім. Згодом горе вщухло, юнак поїхав до Києва і майже не спілкувався з матір’ю.
Коли пані Софія дізналася, що син одружився і що вона стала бабусею, то насварила сина. «Ти міг хоча би мене повідомити, що маєш родину й сина!», — кричала спересердя новоспечена бабуся.
«А що би це змінило?», — байдуже відповідав самовпевнений молодик. — У мене тепер своя родина і тобі туди — зась!».
Жінка образилася, але материнська любов перемогла. Пані Софія сама поїхала до сина, познайомилася з невісткою, яка хоча й не дуже сподобалася їй, але за щиру усмішку 3-місячного Миколки вона готова була прихилити дітям небо.
…Кілька днів у невеличкій орендованій квартирі минули швидко. Добра християнка Софія почала просити сина та невістку, аби ті взяли церковний шлюб і похрестили синочка. Однак молоді відмахнулися від пропозиції матері, а Віктор ще й прикрикнув на неньку, щоби та не давала йому та дружині «недолугих порад». Софія, плачучи, повернулася додому. Проте незабаром молоді самі приїхали до неї і, опустивши голови, просили, щоби залишити в неї сина, бо їм треба удвічі більше працювати, щоби заробити на власне житло. Софія, звісно, погодилася.
Миколка залишився у бабусі. Жінка розповіла про непросту родинну ситуацію місцевому священникові і сказала, що дуже хоче охрестити онука, але достукатися до його батьків — годі. Отець захотів поговорити з батьками хлопчика, але пані Софія була проти, бо не хотіла знову родинних сварок. Отож Миколку охрестили без згоди батьків. Щоправда після хрещення жінка зізналася рідним, що її онучок тепер – Божа дитина. Та схоже Віктору й Оксані це було байдуже. Молоді були цілковито зайняті зароблянням грошей. Через кілька років вони таки купили омріяну квартиру на околиці Києва.
Коли Миколці виповнилося 6 років, батьки забрали його до столиці, аби він навчався в «нормальній школі, а не абиде». Малий зі сльозами їхав від люблячої бабусі, яка не хотіла відпускати хлопчика.
У сльозах та сумі минув рік. Миколка призвичаївся до школи, а щоліта бував у бабусі. Та в підлітковому віці все змінилося. Добрий чемний хлопчик став справжнім шибайголовою, зв’язався із сумнівною компанією. Довелося втрутитися мамі Оксані, яка ледь не силоміць відвела сина у секцію боксу. Микола пручався, втікав, але мудрий тренер зробив усе, аби хлопчикові сподобалося. І колишній забіяка ще й став добрим спортсменом. Щоправда перспектив стати професійним боксером чи призером міжнародних змагань у Миколи не було, але 3-4 місця на різних поєдинках хлопець виборював. Ще одним захопленням Миколи стали комп’ютерні ігри. На щастя, юнак не просто сидів і бездумно грав добами, але… почав сам їх створювати. Це захоплення вплинуло на вибір професії. Микола став студентом технічного коледжу.
На жаль, про бабусю юнак мало згадував. Телефонував кілька разів на місяць, кидав знічев’я: «Привіт, ба, у мене все добре!». Далі за звичкою додавав: «Люблю, цілую, пока!». Пані Софія після цих розмов довго плакала, бо хотіла говорити з онуком про життя, його успіхи, невдачі… Але Миколі, як і його батькам, було не до розмов з бабусею. Кожен у цій родині жив своїм життям. За порадою священника, поважна жінка щодня багато і ревно молилася за своїх рідних, тішилася, що у них все начебто добре.
…Коли почалася війна росії проти України, Віктор Соляник з перших днів пішов у тероборону, Оксана почала волонтерити, а Микола… поїхав до бабусі. Юнак каже, що коли почув перші вибухи та побачив обстріли, то зрозумів, що хоче бути біля тієї, яку… він дуже-дуже любив, але чомусь про це їй не говорив і ніби забув.
«Не можу уявити, як би я жив, якби з бабцею Сонею щось трапилося, — каже в телефонній розмові юнак. – Чи хотів би я залишитися вдома? Не знаю… Чесно, страшно… Зараз хочу, аби мама приїхала до нас. Бо ми з бабцею тепер найкращі друзі, як колись».
У містечку на Львівщині Микола не байдикує. Разом з друзями дитинства юнак плете сітки та сортує гуманітарну допомогу, надіслану з-за кордону. Тут він чи не вперше за життя відкрив молитвенник і помолився «Отче наш» та «Богородице Діво», подякував Богові за життя, за бабусю і батьків, попросив Творця про мир та пообіцяв, що після перемоги піде до Святої Сповіді. Поруч, витираючи рясні сльози, стояла бабця Софія…
Підготувала Сабіна РУЖИЦЬКА
