Мені завжди здавалось, що чеснота мужності – відсутність страху. Події останніх місяців змушують переосмислювати все довкола, свої судження, бачення, світогляд, ба навіть страхи. Сьогодні, як ніколи раніше, багато думається про чесноти… Якщо поглянемо на мужність, як на квінтесенцію відваги та безстрашності, жертовності й любові, вона справді вперто відкидає будь-який страх, окрім Господнього.
В одному з інтерв’ю доктор філософії в галузі богослов’я о. Руслан П’яста зазначав, що страх можна умовно поділити на два типи:
«Першим перед нами постає страх Господній, який не означає боязнь Бога, але страх образити свого Творця. Подібно ми боїмося образити наших рідних, тому що найбільшого болю ми часто завдаємо якраз найближчим для нас людям. «Страх Господній – початок мудрості» (Прип. 1:7). Зрештою, у нас є інстинкт самозбереження, який також можна ідентифікувати як природній корисний страх. А існує так звана шкідлива тривога. Відповіддю на токсичний страх є слова «Не бійся!». Вони спрямовані до людини, дають нам підтримку і сили».
Можна переповідати довгі історії про мужність народів минулого, або обґрунтовувати теорії її виникнення, але нічого більш промовистого, аніж мужність в дії, неможливо віднайти.
Ця чеснота сягає свого коріння, мабуть, ще перших людей на Землі. Для мене Богом створені чесноти – наче «заводські» налаштування кожної людини, яка стає особистістю. Адже чесноти даються нам даром, але не всі вчаться їх відкривати і розвивати в собі.
Життя – найкращий майданчик для розвитку чеснот. Іноді неочікувані ситуації відкривають у нас приховані можливості й ми виявляємо в собі так звану суперсилу. І це трапилось одного холодного зимового ранку, коли 24 лютого українці прокинулись і почули два найжахливіших слова, які поділили життя на до і після: «почалась війна».
Мужність проявилась у бажанні йти боронити свій край, захистити рідних та подбати про своїх ближніх. Я бачила мужність в очах юнаків, які зі зброєю в руках прощалися з матерями, бо не знали, чи повернуться. У стурбованих обличчях матерів, які на кордоні втішали своїх дітей, що прощалися з татами і їхали в нікуди. У посмішках людей на фотографіях з окупованих міст. У силі духу людей, які врятувались з гарячих точок.
Мужність. Раніше я гадала, що це лише про чоловіків, які здійснюють подвиги. Тепер я розумію, що це про правдивість, чесність, вірність, віру і любов. Мужність дає нам сили витримати складнощі і не втратити в несприятливих для людяності умовах своє божественне єство.
Мужність – це вміння зберегти в собі людину. Наш народ за цих декілька жахливих місяців відкрив цілому світові поняття справедливої стійкості й людяності. Війна – абсолютно неприродний процес, що руйнує життя, знищує і мала би вбивати в людях все живе. Мабуть, наша психіка не спроможна до кінця усвідомити все те, що відбувається. На жаль, нашій землі вже не раз доводилось бачити таких вільнолюбних людей та незламність духу.
Мужність – безперервний вибір чинити по-Божому і йти Його дорогами, розуміючи, що іноді по-світському це виглядає дивно, не популярно чи застаріло. Тільки той, хто пройшов очищення та розпочав життя в чеснотах, готовий до самопосвят і відречень.
Осягнувши силу заповіді, яка, як написано, – життя вічне (Йо. 12, 50), повіримо Господу, який сказав: «А хто хоче душу свою спасти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради мене і Євангелії, той її спасе» (Мр. 8, 35).
У цій війні ми всі добре зрозуміли дані слова про погублену душу, адже ми щоденно робимо якісь жертви, які, ймовірно, не приносять легкої радості, але скріплюють у дусі й дарують Божий мир. Усі українці розмірковують сьогодні про марноту і скороминущість усіх дочасних речей, бо втратили матеріальне, але надбали дещо більше. Навчились витримувати зло і противитися труднощам, щоб осягнути свою остаточну мету – вічне життя в Бозі та з Богом.
Насамкінець приведу, мабуть, мою улюблену цитату зі Святого Письма, де св. апостол Павло пише: «Хто нас розлучить від любови Христової? Чи недоля, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе нас цілий день умертвляють, нас уважають за овець, приречених на заколення. Але в цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив. Бо я пересвідчився, що ні смерть, ні життя, ні Анголи, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні сили, ні вишина, ні глибина, ані інше яке створіння не зможе відлучити нас від любови Божої, яка в Христі Ісусі, Господі нашім!» (Рим. 8:35-38).
Вікторія ГАВАЛЕШКО.
