Нашу розмову з пані Наталією Козакевич, однією з керівників «Карітасу» Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ, ми розпочинаємо в самому серці організації – головному офісі у Крихівцях, який став місцем надії для десятків тисяч потребуючих. Говоримо довго, іноді на очах блищать сльози, часом западає тиша, якої достатньо, аби описати весь біль та відчай, який приносять сюди люди, сподіваючись отримати розраду й полегшення.
Про роботу благодійної організації під час цих довгих місяців, протягом яких працівники та волонтери намагаються стати опорою та своєрідним містком комунікації для всіх потребуючих та знедолених війною, з нами поділилась пані Наталя.
– З жалем пригадуємо, що минуло вже 145 днів війни. Як за цей період змінилась робота «Карітасу» – відчувається втома чи, навпаки, прокинувся більший запал допомагати ближньому?
– Пригадуючи перші дні війни, в «Карітасі» одразу панував дух солідарності і співпереживання, попри паніку. Моментально для допомоги почало зголошуватись багато людей, включаючись в процеси сортування та формування гуманітарної допомоги.
Ми були піднесені у своїй роботі, всупереч тому загальному неспокою, який панував навколо. І в кожного працівника були власні переживання. Потрібно було знаходити ресурси, щоб організувати допомогу, приймати внутрішньо переміщених осіб та не забувати підтримувати тих, хто поруч з нами. Та атмосфера в «Карітасі» давала наснагу працювати, хоч ми й не знали, чи будемо надалі отримувати заробітну плату. Не було запитань про те, коли завершується робочий день. Ті, хто вже виконав свої прямі робочі обов’язки, опісля приходив до офісу допомагати. «Карітас» можна назвати місцем, де зцілюються душі. І не лише для вимушено переселених осіб, а й для тих людей, які їм допомагають.
– Чи побільшало волонтерів та доброчинців?
– З перших днів війни внутрішні переселенці приходили з пропозицією допомогти, дуже хотіли бути якомога більше залученими в процесі. До 20-30 волонтерів завжди були поруч, розвантажували товари, роздавали одяг, набори та готували їжу. Частина ВПО вже повернулись додому, однак, незважаючи на це, потреба залишається, і ми фіксуємо нові звернення людей, які приїжджають з Миколаївської, Херсонської, Запорізької областей. Ці люди прибувають більш травмованими, бо приїжджають сюди здебільшого з нічим. І тут ми зустрілись з новим викликом, адже довелось трансформувати свою допомогу, щоб надавати повний спектр послуг для вирішення нагальних потреб. Якщо на початках були залучені волонтери, соціальні працівники, кухарі, то сьогодні є великий штаб психологів, створено три дружні простори для дитини з фахівцями. Так загалом є 11 центрів прийому ВПО – активні парафії Івано-Франківської Архієпархії та парафіяльні Карітаси.
– Ви зазначали, що надаєте різні аспекти допомоги. Як щодо психологічної підтримки переселенців?
– Окрім матеріальної допомоги, люди однозначно потребують психологічної підтримки, і навіть більше. Діти, як і дорослі, що приїхали до нас з небезпечних кризових областей, страждають від посттравматичного синдрому. Служба психологічної допомоги складається з кризових консультантів, які в центрах прийому безпосередньо одразу надають першу підтримку та психологів. В ході їх роботи з’ясувалось, що такої допомоги замало і потрібна підтримка та направлення в процесах соціалізації. В штаті з’явились кейс менеджери, які супроводжують сім’ї в процесах відновлення документів, працевлаштування, в медичній сфері та соціалізації. Опісля з’явились юристи, які консультують людей в усіх необхідних питаннях. Таким чином сформована мобільна команда, що виїжджає також і за межі Івано-Франківська, щоб усі переселенці могли скористатись різнопрофільною допомогою.
– Здебільшого переселенці сьогодні потребують максимальної допомоги та підтримки. Але місцеві жителі все ще звертаються по допомогу?
– Коли з’явились парафіяльні осередки «Карітасу», ми побачили потребу і серед місцевих жителів. Ми, звісно, не припинили надавати допомогу так само тим, хто їх потребує. Зараз у нас триває процес підготовки християнського табору для дітей переселенців та місцевих жителів. Це дуже важливо, адже дітям потрібно інтегруватися, тому що цим сім’ям зовсім немає куди повертатися – їх будинки зруйновані, або перебувають в окупації. Інтеграція дітей проходить доволі легко. А от від батьків іноді можна почути звинувачення чи невдоволення. Проте, коли ми чуємо щось подібне, наша мета – не розпалювати мову ворожнечі, а трансформувати в інше річище. В стінах «Карітасу» звучить багато мов, важливі відчуття та те, що вкладає людина у свої слова. Проте важливо, що ми об’єднуємось навколо захисту країни. Але це не лише держава, кордон, земля з річками й лісами, це ми – люди, які її населяють.
– Як змінилось внутрішнє життя «Карітасу»?
– У нас побільшало підтримки. Часто, коли отримуємо повідомлення про небезпеку для рідних когось з членів команди, всі залишають роботу та стають до молитви. Навіть той, хто не вміє молитись. Кожен приходить до Бога своїми стежками і мені здається, що не стільки навіть молитви чи участь у Літургії відкриває переселенцям Церкву, але участь у тих процесах, які тут відбуваються, наближують людину до Бога. Вони бачать, що церква діяльна. Ми не лише молимось, але й робимо добрі справи. Хочеться показати, що ми не тільки благодійна організація, але й несемо засади християнської моралі у вихованні дітей та щоденній поведінці, і бажаємо, щоб ці засади були перейняті іншими людьми. Тож намагаємось не створювати процес, де людина почуватиметься споживачем будь-чого, а активно долучаємо до всіх процесів соціального служіння, волонтерства. І це відкриває очі на Бога. Віра має бути діяльною, а через діла легше приходити до Господа.
– Час війни для багатьох став випробуванням, а для інших – можливістю творити дива. Розкажіть нашим читачам про Ваші.
– Одного разу під час організованої зустрічі наші помічники-переселенці мали змогу поділитись своїми пережиттями від участі у внутрішніх процесах «Карітасу». Те, що ми почули, будувало нас. Наші переселенці всупереч нашим побоюванням не почувались робочою силою, але навпаки – відчували свою дотичність до великих справ, бо в повноті спостерігали весь процес допомоги людям. Вони відчували себе потрібними, могли відірватися від поганих думок. Людина – суспільна істота і не може бути одна. Ще одним моментом, який вразив переселенців, є близькість наших мирян до духовенства, ба навіть до Єпископа. Коли ми влаштовували зустріч з Митрополитом Володимиром, люди могли поспілкуватись з ним, отримати благословення та навіть разом випити кави з одного кавника. Це руйнує стереотипи про священство.
У нашій роботі багато чудес і подарунків від Бога, Який діє через людей. Нещодавно хлопчик з Мелітополя відзначав своє десятиріччя і дуже мріяв про велосипед у подарунок. Він з мамою приїхав сюди і, звісно, свята не відбулось. Чудесним чином ми дізнались про це і за кілька днів приїхали доброчинці, які вирішили пожертвувати кошти на таку гарну дитячу мрію, як велосипед. Невдовзі хлопчика чекав бажаний подарунок, і це, мабуть, надовго закарбується в його пам’яті, як невеличке чудо від зовсім незнайомих людей.
Такі ситуації дають зрозуміти, що надзвичайно важливо чути навіть найменші потреби, бо кожна деталь є важливою. Іноді буває непросто на все відповісти. Тут необхідна вчасність. Адже у великих масштабах нашої діяльності ми можемо забути про маленьку річ, яка насправді може багато значити для людини. Ми постійно вчимось мистецтву не губитися в дрібницях, але з уважністю почути кожного, хто до нас звертається.
Розмовляла Вікторія ГАВАЛЕШКО.
