Війна завжди несе розруху і сіє страх, але попри те є люди, які вміють усміхатись навіть у складних обставинах. З одними з таких сміливців, які під обстрілами покидали свій дім, нам вдалося поспілкуватися. Почуття, яке переважає навіть над болем втрати рідного дому, – вдячність. Їх історія надихає озирнутись довкола та розпочати дякувати Богові за все, що маємо, і чого ми не отримали.
Пані Ольга та пані Валентина з м. Лиман Краматорського району Донецької області з початком війни не планували нікуди їхати, не хотіли покидати свій дім та ховались у підвалі. Спершу обстріли були не такими частими, тому вони могли виходити на вулицю чи добігти до холодильника по їжу. Згодом ставало все нестерпніше.
«В нашому погребі ми сиділи голодні та холодні, натягували на себе кожухи і так ночували. Ми навчились визначати, яка зброя стріляє – гради чи зброя близького ураження. Але одного ранку наче було тихо і ми вийшли на вулицю, щоб побачити сонечко хоч на кілька хвилин, і раптом я почула свист. Я швидко штовхнула маму в підвал і зачинила двері, бо розуміла, що можуть прилетіти осколки. Лікарень немає, аптек і зв’язку – теж. Нічого немає. Через секунду ударна хвиля повибивала шибки наших вікон. Я вийшла на вулицю, бо почула, що наша сусідка кличе на допомогу. І я побачила в будинку навпроти велику діру, убитого собаку на подвір’ї, а далі лежав наш сусід з великою раною. Ми швидко перев’язали поранення, як вміли. Чудом мені вдалось додзвонитися до ДСНС Києва, а вони повідомили, що зв’язку з Лиманом немає. Ми майже втратили надію», – з важкістю на серці пригадує п. Ольга.
Через дві години жінки почули гавкіт собаки у дворі: у кареті швидкої допомоги приїхали ДСНС. Пані Ольга вибігла до них і почала просити, щоб взяли з собою ще її маму з побитими ребрами. Але обстріли не припинялись і часу на це не залишалось, тож вони поїхали геть, обіцяючи повернутись завтра.
«Я була у відчаї, не знала, як допомогти мамі. Але через декілька годин вони таки повернулися за нами, на руках винесли мою маму з підвалу і забрали нас звідти. Ми тікали в тому одязі, в якому сиділи в погребі, з собою взяли хіба що тільки документи і поїхали геть. Прощатися з домом не було коли», – продовжує жінка.
Далі вони зупинялись у різних містах, покладаючи всі надії на Бога, оскільки самі нічого не могли ані спланувати, ані передбачити, яким буде завтра. Пані Валентина не могла самостійно пересуватися після отриманої травми, тому їй була необхідна особлива допомога з перевезенням та доглядом. Дбали про жінок волонтери, представники Червоного Хреста, медики в потязі «Лікарі без кордонів».
«Ми думали, що залишимось у Львові, але нас доправили до лікарні у Богородчани, де про нас добре дбали. Особливо маму розчулив чоловік, який підійшов, як тільки ми прибули, і віддав нам свій обід. Тим часом ми почали пошук житла в Івано-Франківську. Знайшли квартиру, але, на жаль, натрапили на аферистів, які хотіли забрати кошти за неіснуюче житло. Нам пощастило, що ми вчасно це помітили. Ввечері ми залишились на вулиці зовсім самі в чужому місті. Я зателефонувала волонтерам, які нам допомогли раніше, і вони відвезли нас у Католицький ліцей ім. Василія Великого, де ми безкоштовно жили та харчувалися більше місяця. Нам одразу знайшли ліжко для мами, бо вона не могла спати на матраці», – пригадує п. Ольга.
Окремо переселенки хотіли подякувати Івано-Франківську, а особливо Католицькому ліцею за тепло, яке тут зустріли.
«Ми відкрили для себе зовсім іншу Україну. Тут дуже привітні люди – від персоналу до керівників. Нарешті ми можемо спокійно спати, і мені навіть почали снитися сни. Нас дуже смачно годують та завжди турбуються, постійно комунікуючи з нами. Чесно, ми щасливі бути тут. Івано-Франківськ – місто чарівних душею людей. Ми вдячні усім, кого зустрічали на своєму шляху», – подякували жінки.
83-річна пані Валентина називає Івано-Франківськ містом мрії, і неодноразово зі сльозами на очах пригадує всю ту доброту, яку вони тут зустріли.
«Мені дали інвалідний візок, щоб я могла пересуватися по місту і гуляти. Кожного дня я відкриваю все більше красивих і затишних місць. Мені видається, що люди тут живуть, слідуючи заповіді «Люби ближнього свого, як самого себе». А Карпати – це щось неймовірне… Ми, мабуть, ніколи б так і не побачили гори, якби не опинилися в Івано-Франківську», – сказала п. Валентина.
Чи повернуться вони додому, поки невідомо, оскільки зараз у Лимані окупація та мародерства. Але попри це жінки знаходять в собі сили радіти тому, що відкрили для себе наше місто, доброзичливість людей і поки продовжують будувати своє життя тут, у Франківську.
Вікторія ГАВАЛЕШКО
