Згадаймо добрим словом, поновімо в собі спогади про світлої пам’яті о. Антона Путька – священника, вчителя, просвітянина, громадянина-патріота України.
Народився 26 серпня 1922 року в с. Княгинин на околиці тодішнього Станіславова, а нині Івано-Франківська. Мама Анна – заможна селянка з родини Когутяків, а тато Іван – колійовий машиніст, виходець із Рави Руської на Львівщині. Так сталося, що з раннього дитинства ріс без тата, чоловічою опорою був лише старший брат Мирослав, який і заклав основи світогляду. Хоча мамі було нелегко, але Тоська (так його називали по-домашньому, родинному) посилали до школи, а потім – до Станіславської української гімназії, де йому, окрім загальних знань, заклали міцні гуманістичні й національні переконання, з якими пройшов через усе своє многотрудне життя.
У родині, в якій зростав, були міцні релігійні традиції і Антін у 1914 році поступив у духовну семінарію. Однак воєнне многоліття не дало змоги завершити духовну формацію. Життя носило по Європі. Закінчення Другої світової війни застало Антона в американській окупаційній зоні. До табору, в якому були найрізноманітніші люди, приїхав представник радянської сторони, елегантний офіцер. Він дуже «переконливо» розповів про «величезні й разючі» зміни у житті Радянського Союзу і закликав повертатися «на родіну». Молоді хлопці справді хотіли повернутися додому, і їх перевезли в радянську зону, де вони побачили реальність і в становленні, і в побуті.
Однак, дороги назад уже не було. Їх помістили в залізничні вагони і під конвоєм повезли «на родіну». А «родіна» всюди: «от Москви до самих, до окраїн, с южних гор до сєвєрних морєй…». Відвезли їх на крайню північ, Кольський півострів, заполяр’я. Вони не засуджені, юридично вільні, мають паспорти, але без права виїзду із зазначеної зони перебування. В Україну повернутися – зась. Але добрі люди (були й там такі) порадили, що він, маючи закінчену середню освіту, може поступити у місцевий гірничо-хімічний технікум, а на студентських канікулах зможе законно поїхати до мами, додому. А будучи уже не працівником на відбудові «отєчества», а просто студентом, не мусить повертатися. Так і зробив.
Повернувшись додому, зустрів знайому дівчину і одружився. Проживали у неї в селі. В тих післявоєнних часах була значна нестача педагогічних кадрів, до вчителювання залучали й тих, хто мав також неповну середню освіту. Тож почав працювати вчителем, а одночасно поступив на заочне навчання у Львівський університет. Спочатку вчителював у Нижневі Тлумацького району, потім був переведений на роботу директором школи в с. Делева. Щоб уникнути арешту за «недостатність патріотичного виховання», змушений був перейти в Тернопільську область. Вчителював у с. Ілавче Теребовлянського району. Потім був переведений на посаду завпеду в Бучацьку середню школу.
У 1960 році був звільнений з роботи за «неналежне антирелігійне виховання» школярів. Повернувся до Станіславова, де проживала його мама. Шукав роботу, працював спочатку на станції юних натуралістів, а потім – вчителем географії в школі-інтернаті, звідки й вийшов на пенсію. Уже пенсіонером, будучи енергійним, сповненим потреби діяльності, влаштувався на залізниці провідником поштового вагону Івано-Франківськ – Краснодарськ. Фізично було важко, але був задоволений, бо перебував у діяльності, у пізнанні невідомого, а сидіти, склавши руки, було не у його вдачі.
Коли ж у кінці 80-х років почалися національні державно-відновлювальні процеси, Антін уже на сьомому десятку років із завзяттям поринув у ті події. Став ініціатором та організатором першого (можливо, в усій Україні) справжнього, повного вертепного дійства – яскравої театральної вистави, котра мала неабиякий розголос і вплив на подальші події. Учасники цього вертепного дійства стали основою створеного опісля подружжям Шлемків самодіяльного Галицького Молодого театру, в якому Антін брав дуже активну участь. Вистави цього театру неабияк сколихнули настрої в області.
Повний завзяття, невтомний, він став одним із організаторів у Івано-Франківську «Товариства української мови», яке стало основою відродженої «Просвіти», був її першим секретарем (головою був Степан Шулепа).
З відновленням діяльності в Україні УГКЦ звернувся до правлячого єпископа Владики Софрона Дмитерка і у віці 67 років прийняв священство. З великим завзяттям і натхненням взявся за впровадження вивчення основ християнської віри в усіх навчальних закладах міста, що й здійснив.
Також за його ініціативою і наполегливістю було започатковано проведення Богослужінь у більшості лікарняних закладів міста, зокрема в обласній клінічній лікарні, обласній дитячій лікарні, онкологічному диспансері, міських лікарнях на Мазепи, Матейки, Франка, в обласному психоневрологічному диспансері. Також започаткував духовну співпрацю з військовими. Звідки бралося тієї енергії й наполегливості?! Всюди сприяв донесенню слова Божого, церковної опіки.
Особливе місце в трудах о. Антона займає заснування й діяльність Прикарпатського військово-спортивного ліцею, котрий був у 1995 р. створений у Богородчанах. Будучи патріотом своєї Батьківщини, він доклав багато зусиль як педагог і священник, щоб у цьому навчальному закладі підростаюче покоління одержувало, крім загальноосвітніх знань, також міцні національні, патріотичні й духовні засади.
Ліцей функціонує сьогодні в м. Надвірна, де о. Антона пам’ятають як організатора (поряд із першим директором п. Орестом Дичковськом), як першого заступника директора з навчальної роботи, як авторитетного педагогічного і духовного наставника.
Що ж?! «Життя прожити – не ниву перейти». Прожив, залишив по собі добрий слід. Пам’ятають його: діти, онуки, правнуки, учні, котрих вчив у школах; пам’ятають педагоги, поряд з котрими працював і для котрих був добрим наставником; пам’ятають священники, для котрих на початках священничого служіння був авторитетним прикладом; пам’ятають працівники медичних закладів, серед яких ніс слово Боже; пам’ятають просвітяни й інші небайдужі, разом з якими боровся «за Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ…».
Майже усе трудове життя і до священства, і у священстві ніс вчительську місію, завжди прагнув передати знання іншим. Але завжди й поповнював, поновлював свій багаж знань, духовності. Дожив за земними мірками до «глибокої» старості (90 років), але до останніх часів був при свідомості і хотів ще щось знати. Якось, коли він уже не виходив з дому, попросив:
– Принеси мені газету, хочу перечитати ту статтю.
А після паузи:
– Знаю, що вже про те нікому не зможу щось сказати. Але хочу собі те знати.
І це зі спокоєм.
На похороні про о. Антона було сказано, що він був вчителем, і словом, і прикладом вчив, як жити й бути людиною, а вкінці навчив, як треба померти – в спокої, віддавши себе, тілесно немічного, в опіку близьким, а душу, знову ж зі спокоєм – Богові.
У Святому Письмі читаємо: «Більше щастя давати ніж брати» (Ді.20:35).
А людська поговірка каже: «Усе, що ти сховав, усе для тебе пропало, тільки те твоє, що ти віддав».
Усе земне отець Антон залишив нам (і обов’язок боротьби – також). А від нас для себе просить єдиного – молитви.
Господи! Прости прогрішення його вольні і невольні, що в думці і в помислі, свідомі і несвідомі, бо Ти – благий і чоловіколюбець.
Добра пам’ять у наших серцях залишиться.
о. Орест ПУТЬКО.
