Кажуть, що найшвидше людина забуває страх. Немає чіткої відповіді на питання «Хто каже?» і «Чому?», але, вважаю, що ця фраза є небезпідставною.
Коли 24 лютого цього року відбулося повномасштабне вторгнення росії в Україну, першими емоціями більшості людей були відчай, страх і любов. Яка любов? Та, що живе у нашому серці кожного дня, але ми надто заклопотані, аби відчувати її. Любов до Бога, до рідних, до країни – така різна і така схожа у своїй красі. Саме її ми й відчували – ту любов, яку не встигли віддати і сприймали як належне. Замість того, аби ділитися нею кожного дня, ми вважали, що маємо вдосталь часу, аби її проявити. Але 24 лютого зрозуміли, що поняття часу ефемерне, а сам він може стекти у будь-яку мить. Тоді, всупереч відчаю і страху, наша любов була всеохопною: до близьких, до незнайомців, до рідної землі та одне до одного.
Ті, хто любові мав найбільше став на її захист. «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх» (Ів. 15:13). Ті, хто поклав душу на вівтар правди і частина з яких віддали душу Богові. Ціна нашого з вами життя – смерть та сміливість.
Справді, найшвидше людина забуває страх. Бо нині осінь, а єдині відголоски лютого для тих, хто зараз у відносній безпеці, – сирени, турбота про ближніх та збір коштів для наших захисників. Ми продовжуємо вчитися, працювати, сміятися і пити каву в парку після всіх подій – це вияв нашої міцності. Коли страх далеко – ми відважні, коли відчай не тут – ми зухвалі. Але коли ці почуття завжди поруч, а ти продовжуєш захищати свою любов собою, то це – інше. Ми називаємо це хоробрістю. І треба мати її вдосталь, аби життя своє віддати за ідею незалежності (не тільки країни, а й за людську незалежність). Але ще більша хоробрість – це прийняти такий вибір близької людини. Це і є найвищий вияв нашої любові – поважати чуже рішення. Адже саме рідні потім вчаться жити зі скорботою в серці.
Ми знаємо як віддячити живим, ми збираємо кошти, їжу, одяг, допомагаємо нужденним. Ми молимося, бо віримо, що Бог дасть сили усім нам перемогти. Але наша молитва потрібна не тільки живим. Ми, безперечно, не можемо оплакувати кожного вбитого воїна, але можемо молитися за їх упокій. Бо життя їхнє віддано за нас усіх, а отже кожен з нас відповідальний за те, як житимемо далі. Український письменник Сергій Жадан написав: «Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить, маєш тепер любити за тих, хто не любить…» – ось як маємо прожити наше життя, так, наче живемо за всіх, тут і зараз (наче) востаннє.
Ми не мусимо виправдовувати чиїсь очікування, бо всі люди різні у своїх прагненнях, але маємо жити з відповідальністю, адже наше життя – це подарунок від тих, хто його вже не має. А тому мусимо принаймні продовжити їхню справу і захищати свою любов та свою Батьківщину. Не обов’язково брати зброю до рук, аби наблизити перемогу, можна просто почати любити своє – мову, культуру, звичаї, віру і землю. У час, коли нас хочуть асимілювати, ми не маємо права допомагати цьому, не можемо нормалізувати їхнє – музику, літературу, кінематограф. Мусимо викорінювати зросійщення з усіх сфер, українізувати себе, бо якщо не захищатимемо це бодай так, то для чого були усі жертви?
Пам’ятаймо, що наше життя вже не таке саме. Тепер МИ – тил. Тепер МИ живемо за всіх, хто не зміг. Тепер МИ маємо бути тими українцями, за мрію яких помирають.
Марія ІВАНЦІВ.
