Від людей часто можна почути вислів: «Золота багата осінь». Та, на жаль, нинішньої осені ми сумуємо за втратою своїх рідних, близьких, друзів на війні, яку веде росія проти України.
Місяць жовтень – час спільної молитви на вервиці.
Молитва на вервиці в нашому народі існує з давніх часів, а з виходом УГКЦ з підпілля ця прекрасна євангельська молитва посідає особливе місце. Часто можна побачити вірних, які відмовляють цю чудову молитву не тільки в церкві, але також під час подорожі, прогулянок, а сьогодні навіть під час перебування у бомбосховищах.
Багато святих у різний час молилися на вервиці. Святий Іван-Павло ІІ завжди повторював: «Вервиця є моєю найулюбленішою молитвою». У наш час багато воїнів ЗСУ, захищаючи свою Батьківщину, також моляться на вервиці навіть під час бойових дій. Щось подібне читаємо У Святому Письмі: «Вояки Юди вдарили на ворога з благанням та молитвою. Боролися руками, а серцем молились до Бога» (Мк. 15, 26 – 27).
У липні місяці у Шаргородському районі на Вінниччині пронеслась сумна звістка про загибель шістьох воїнів з району під час ракетного обстрілу, і їх тіла привезли в рідні оселі. Двох із них хоронили зі всіма почестями й молитвами в самому Шаргороді, віддаючи їм честь, молячись, ставши на коліна.
Не так давно їх проводжали рідні, знайомі, друзі в надії, що вони повернуться додому здоровими й неушкодженими після закінчення війни. Та, на жаль, закінчення війни важко передбачити. Кожного дня українські воїни виконують щось неможливе, однак багато з них помирають на полі бою або під час обстрілів, отримавши поранення, стають справжніми мучениками за волю України.
Чим провинилися ті, які віддали своє життя під час боротьби з лиховісним ворогом, який плюндрує все на своїй дорозі? Можемо відповісти на це запитання словами відомої нам пісні співака Степана Гіги: «Я любив вас усіх, та найбільше любив Україну, певно в цьому і є та найважча провина моя».
Як не дивно, українські воїни захищають не лише свободу своєї Батьківщини, але також свободу Європи та світу. Їхня жертва велика.
Щось подібне, як мученики за святу Христову віру ставали посівом зросту християн у перші віки християнства, так і наші воїни приносять себе в жертву, щоб захистити невинних своїх краян, боронять правду, обстоюючи Богом дану священну гідність людини. Їхня жертва стає новим зростом патріотичних сил України. Як не схилити своєї голови і приклонити свої коліна перед героями, які пожертвували щось найдорожче – своє життя за нашу свободу.
Недалеко від Шаргороду знаходиться велике сучасне село Мурафа, де разом проживають католики і православні. До речі, з цього села вийшло багато духовних осіб священників та сестер-монахинь, а також інтелігенції. Після нападу росії на Україну, виконуючи свою повинність, стали на захист своєї Батьківщини також жителі села Мурафи.
Віктор походив з побожної сім’ї, разом з батьками відвідував Божий храм, який залишався для нього другим домом після своєї домівки. День у його родині починається і закінчується молитвою. Кожного вечора по можливості у його родині молились спільно всією сім’єю на вервиці. Вервиця у католицьких громадах має давні традиції. В часі жорстоких переслідувань віри комуністичним режимом вірні католицької громади зберегли свою віру завдяки молитві на вервиці. В тридцятих роках минулого століття багато вірних католицької церкви було репресовано тільки за те, що не розлучались, як вони говорили, з розарієм.
Віктор з перших днів широкомасштабної війни росії з Україною відчував, що йому доведеться стати на захист Батьківщини, тому повістку сприйняв спокійно.
«Доля України – це моя доля, і я не можу стояти осторонь усіх тих подій, які відбуваються зараз на нашій землі», – роздумував Віктор, йдучи до своєї домівки. Прийшовши додому, він промовив до матері:
– Мене забирають…
Мати зрозуміла свого сина і запитала:
– Коли забирають?
– Після медичного обстеження. Будемо молитися, щоб усе було добре.
Ввечері вся родина відмовляла вервичку за воїнів, які захищають Батьківщину, і заодно – за успішне служіння Віктора.
Через два тижні Віктор уже служив разом зі своїми Шаргородськими побратимами у війську. Вдома за нього постійно молилися, та й сам Віктор ніколи не розлучався з вервичкою. Навіть коли розмовляв по телефону зі своєю матір’ю, вона запевняла його, що вдома щодня спільно відмовляють вервичку за нього та за інших воїнів. Це його підносило на дусі і він, дякуючи їм, вірив, що Мати Божа та святі ангели охороняють і будуть охороняти його від всякого нещастя.
Перебуваючи на блокпості, Віктор у вільний час, як тільки була можливість, молився на вервиці. Одного дня через обставини не помолився і поклав вервичку біля пня зрізаного дерева, на якому сидів під час чергування. Блокпост замінили і він зі своїми товаришами пішов на відпочинок до будинку, який став для них казармою. Кухарі готували для підрозділу вечерю, а воїни займались своїми справами: хтось розмовляв по телефону зі своїми рідними, а інші готувались уже до завтрашнього дня.
Віктор, знаючи час, коли його рідні моляться на вервиці, згадав, що залишив свою вервичку на блокпосту, тому вирішив піти на блокпост і забрати вервичку, щоб після вечері помолитись разом з родичами, хоча вони далеко від нього. По дорозі Віктор, відчуваючи втому, подумав, що краще було б повернутися і відпочити. Але водночас виникала інша думка, щоб хтось не забрав вервиці. У таких роздумах він прямував вперед.
Будучи уже близько блокпосту, Віктор почув гул ракети, а невдовзі – гучний вибух. З переляку він впав на землю і побачив спалах у селищі, з якого він вийшов.
«Боже, а це що?» – промовив про себе.
Піднявшись, він прибіг на блокпост. Тут усі були перелякані і сказали йому, що ракета була націлена на їхню казарму. У Віктора все перевернулось у голові, ноги підкосились і здавалось, що він не стоїть на твердій землі. Лише з уст виходив стогін: «Боже, Боже!… Ісусе!… Маріє!»…
Йому порадили, щоб він поки що не повертався назад. Трохи оговтавшись від стресу, він подався до будинку, звідки вийшов, але його вже не існувало… Коли підійшов ближче, то побачив, як рятівні загони гасили пожежу, а інші розгрібали завали. Його душу охопив неймовірний жах. Загинули його побратими. Хотілось кричати, вити, лиш не мовчати. За що? Чим вони провинились? Яка жорстокість! Боже, рятуй!…
З-під завалів рятівники діставали перші жертви. З однієї сторони бушувала пожежа, яку гасили пожежники, з іншої стояли люди, дивлячись на це жахливе видовище. Все це нагадувало, якою жорстокою є сьогоднішня війна та якими є жорстокими ті, які цю війну розпочали і вбивають смертоносною зброєю ні в чому невинних людей. Карети швидкої допомоги розвозили вбитих, поранених, обпалених вогнем…
Віктор цього вечора не відмовляв вервиці, хоча на думці було бажання. Незважаючи на всі переживання, він долучився до рятувальників і працював скільки вистачало сил з усіма, рятуючи тих, кого ще можна було врятувати.
На другий день він зателефонував додому і розказав рідним про ту трагедію, яку довелось йому пережити:
– Мамо, моя дорогенька, висловлюю подяку Богові, Матінці Божій і Вам, що я залишився живим, бо мої друзі розпрощались з цим світом і відійшли в інший світ. Мене врятувала вервичка, яку ви мені поклали в сумку. Хотів би, щоб у нашому храмі відправилась від мене подячна Служба Божа, а також за тих, хто загинув тут за Україну.
Пізніше виявилось, що координати знаходження військових передала ворогові жінка, яка куховарила їм за сім сотень доларів…
У часі жорстокої війни росії з українським народом важливо, щоб місяць жовтень ми посвятили молитві на Вервиці. Пречиста Діва Марія постійно молиться за мир у всьому світі, зокрема в Україні. Пам’ятаймо, коли ми молимося на вервиці, то молимось до Марії і з Марією. «Після Безкровної Жертви Святої Літургії, в церкві немає нічого кращого для мене, як Вервиця» (Мати Божа до блаженного Аляна).
Одного дня хтось із паломників звернувся до св. о. Піо: «Світом сьогодні керує сатана». Тоді св. о. Піо промовив: «Це ми даємо йому можливість владарювати. Чи є в змозі якийсь дух сам від себе управляти, якщо не злучиться з людською волею? Не могли ми народитися у більш нещасливому світі.
Хто багато молиться, той спасеться; хто мало молиться, той уже в небезпеці; хто не молиться, той себе топить… Любіть Марію і старайтеся, щоб її любили».
Тому постійно молімося за мир в Україні та в цілому світі. Молімося за наших воїнів, які захищають нашу Батьківщину, а також за тих, які віддали своє життя за свій народ та його свободу.
Молитва за полеглих героїв нашої Батьківщини
Всемогутній, милосердний, вічний Боже! Ти пожертвував свого єдинородного Сина, щоб Він відкупив своєю смертю на хресті і воскресінням рід людський. Просимо Тебе: поглянь на наших батьків, братів, сестер, синів і дочок, що впали в боях за волю України у війні з жорстоким ворогом. Поєднай їхню невинну криваву жертву з жертвою Твого Сина на Голготі. Дозволь, щоб на нашій землі, щедро зрошеній кров’ю наших героїв, виросли квіти братньої любові і зійшло сонце волі й долі для українського народу.
Зі святими упокій слуг Твоїх, де немає болю, ні печалі, ні зітхання, але життя безконечне. Амінь. Сотвори їм вічную пам’ять. Зі святими упокій, Христе. Вічная пам’ять!
о. Мелетій БАТІГ, ЧСВВ.
м. Бар.
