У перші дні повномасштабного вторгнення росії в Україну здавалося, що завтра – не буде. Кожен віддав і брав усе, що міг. Була думка, що життя далі – немає. Страшно було в Івано-Франківську. А як було у Маріуполі?
Про ситуацію у перші тижні війни у місті, яке зараз називають сталевим, мені розповіла Оленка Антонович, яка проживала там від самого народження і до дня, коли жити там стало зовсім небезпечно.
«Ще за тиждень до війни у нас були обстріли в селах біля міста, але всі в Маріуполі говорили: «Не буде ніякої війни, ці обстріли нічого не означають». Однак я думала інакше, – розповідає дівчина. – 23 лютого у школі ми обговорювали введення в Україні надзвичайного стану. Тоді ніхто не думав, що цей день був останнім, коли ми всім класом бачимося і живемо звичним життям. За три дні до війни зателефонувала тітка зі Швеції, розпитувала, яка у нас ситуація і говорила, що нам терміново потрібно виїжджати з Маріуполя та навіть з України».
Зі слів Оленки, найстрашнішим був ранок 24 лютого:
«Я прокинулася о п’ятій ранку від вибуху. Я ввімкнула Інтернет і побачила повідомлення від рідних: «путін оголосив війну». Також було повідомлення від однокласника, що снаряд прилетів до сусіднього будинку».
Дівчина розповідає, що ніхто нічого не розумів, багато хто думав, що постріляють і все припиниться, як у 2014 році. Люди кинулись у магазини купувати продукти, знімали гроші в банкоматах, зв’язок часто пропадав. Багато хто скуповувався з розрахунком на те, що це триватиме 3-4 дні.
«Весь день 24 лютого я провела, читаючи новини та шукаючи інформацію як мені виїхати, будучи неповнолітньою. До вечора уже була інформація, що в’їзд та виїзд із міста перекрили. 25 і 26 лютого дуже стріляли, надвечір російський літак скинув бомбу просто на школу (не мою). Я саме збирала речі першої необхідності та документи, і раптом вибух! Було відчуття, що прилетіло просто навпроти вікна, але, на щастя, обійшлося. Тоді була перша ніч, коли ми ночували в коридорі, напівсидячи спали», – розповідає Оленка.
«27 лютого всі питання щодо мого виїзду до Польщі вирішилися. Ми поїхали на залізничні вокзали, однак вони вже не працювали. Автовокзал також не працював. Телефонували волонтерам, але отримали відповідь: «Ми працюємо, говорити ніколи». Тоді ми зрозуміли, що виходу немає. Міські автобуси вже не їздили, таксі не брали замовлення, а якщо й брали, то від 1000 грн. 27 лютого відключили опалення, наступного дня відключили світло, потім – воду, почав пропадати зв’язок.
1 березня мені зателефонувала родичка і сказала бігти до неї в бомбосховище, адже надійшла інформація, що наш Лівий Берег окупанти рівнятимуть із землею. Я нікуди не пішла, бо була з бабусею, яку не могла залишити. Після її слів зв’язок обірвався. Відтоді ми не знали жодних новин.
Я сиділа на кухні, спиною до вікна, і почула як за моїм будинком стріляє танк. Сказати, що у той момент я злякалася, це нічого не сказати… Після того як танк поїхав, до мене прибіг мій хлопець Владислав, який жив у будинку навпроти, і довго вмовляв мене іти до нього, оскільки його будинок знаходився в безпечному місці (саме його квартира була в кутку арки), куди б навряд чи прилетів снаряд. Максимум – вибухова хвиля або уламок.
Я відповіла, що бабусю не покину, але бабця сказала бігти у підвал. До речі, підвалом, саме у моєму будинку, його складно було назвати… Люди в будинку Владислава підготували підвал відразу, як тільки вимкнули світло. Отож я пішла в будинок до його родини.
Вранці наступного дня я прокинулася від обстрілу «градів» навколо будинку, зокрема у мій двір. У мене почалася істерика, адже там бабця. Але сусіди виглянули у вікно і сказали, що мій будинок стоїть, вибиті лише шибки на балконі. Прилетіло ж на 12 поверх, близько трьох разів, інші – у двір. Це був перший страшний день».
…Так продовжувалося щодня. Оленка згадує, що постійно бігала до бабусі, і часто бували такі обстріли, що, заходячи додому, вона заїкалася від страху.
«Потім нам відключили газ. Ми просто на поверсі поставили мангал, і таким чином готували їжу, гріли воду для чаю.
Ми не мали змоги прийняти душ, ні почистити зуби, ні помити голову… Восьмого березня чоловіки зробили для своїх жінок подарунок: принесли воду, аби могли елементарно помити лице.
Спали ми на холодній підлозі, у взутті та куртках, було нереально холодно. Потім від холоду почали помирати люди, їх ховали у дворі, під вікнами.
Була одна доба, коли було тихо й спокійно. Я навіть встигла походити по району, шукала родичів, але вони виїхали. З нами в квартирі його двоюрідна сестра Владислава, яка мала 6-місячну дитину. Прати одяг не було можливості, замість вологих серветок були ганчірки, які ми гріли в руках… Не було також молочної суміші, бо наші запаси закінчилися. Дитина завжди була в купі одягу, постійно в темряві, вікна були завішені й забарикадовані … Пекло!
Потім почалися сильні обстріли, яких раніше не було. Снаряди почала прилітати і в будинок Ярослава. Залетів уламок до сусідів… Був приліт у ліфтову шахту. Як сказала моя бабуся, вище від нашої квартири нічого не залишилося, а квартира під нами горіла, але пожежу загасили. Коли був дощ чи сніг, то люди брали відра чи баки для сміття, куди зливали воду, щоб було чим гасити пожежу.
Бабуся мені сказала, що розікрали продуктовий магазин. Я розуміла, що треба йти туди, може щось лишилося. Загалом до цього магазину було хвилин 5 ходу, але я йшла приблизно 25. Над моєю головою був безперервний свист, тому я забігала до під’їзду, і так кілька разів. Коли підійшла до магазину, там уже нічого не було. Раптом усе навколо затремтіло. Як виявилося, в іншу частину магазину прилетів снаряд … Додому я бігла також від під’їзду до під’їзду… Свист над головою не вщухав.
Вранці 14 березня я побігла провідати бабусю. Але як тільки ми з Ярославом повернулися до нього додому, його мама була дуже стурбована, вона бачила з вікна російський десант. Крізь щілину ми виглянули у вікно і побачили, як їде білий мікроавтобус, в якому були наші військові ЗСУ. З сусіднього двору почали стріляти по машині, двох військових вбили, а двох взяли у полон.
Після того стало тихо, але вечором ми почули стукіт у двері. Зайшов вояк з білою пов’язкою на руці, без жодної броні, автомат опущений вниз. Я зрозуміла, що це військовий із днр прийшов робити зачистку. Він оглянув квартири і пішов, сказав, щоб у вікна не дивилися і по можливості ховалися. Згодом, вночі ми вийшли на поверх, щоб підігріти воду дитині для каші, відкриваємо вікно, щоб дим вийшов на вулицю, і тут починається стрілянина. У мене в той момент був шок!
15 березня я прокинулася і вирішила вийти на коридор, щоб нагріти води. На той момент я думала, що військові вже пішли. Коли вийшла на сходову клітку, то побачила там 18 людей – це були російські військові. Вони нікого з під’їзду не випускали, мовляв, вас українські снайпера розстріляють, ви для них теж сепаратисти. Відтоді я більше не могла ходити додому та бачити свою бабусю…
Наступного дня, 16 березня, сусіди попросили росіян вивезти їх до Новоазовська (на той момент люди їхали туди, де було життя). Загалом у той день відбувалася перша евакуація до Новоазовська. Згодом все більше людей хотіли виїжджати. І коли ми побачили, що збирається виїжджати весь будинок (крім старих людей та їх рідних), то зрозуміли, що потрібно їхати і нам, тому що військові днр сидять у під’їзді і або стрілятимуть, або зайдуть у квартири і виженуть нас.
Проблеми на тому не закінчувалися, у нас не було автомобіля. І поки батьки Ярослава думали, як бути, я побігла до бабусі (мене випустили під особисту відповідальність). Але лише я відійшла від під’їзду, як літак поряд з будинком скидав бомби. Я повернулася назад, розуміючи, що хочу виїхати. Моя бабуся не знала про це, і я не знала, що вона думає на рахунок такого мого рішення. У будинку бабусі були всі мої речі, але я до квартири так і не дісталася, було небезпечно і дуже страшно. Коли я повернулася в будинок Ярослава, почалася перестрілка у нашому дворі, літак скинув ще одну бомбу.
Як зараз пам’ятаю, коли я спускалася після цього на перший поверх, там лежало тіло чоловіка. Він помер від того, що вийшов з під’їзду до мангалу, і в той час у нього потрапив снаряд.
В підвалі будинку ховалася жінка цього чоловіка, і син, який схильний до шизофренії. Також у них залишився мікроавтобус. Тоді ми подумали, що це наш єдиний шанс. Ми домовилися з ними, що вивеземо їх, а вони дадуть нам машину (щоб ми всі виїхали).
Коли ми сідали у машину, мій дідусь побачив мене і ми з ним попрощалися. Їхали на свій страх та ризик»…
…Зараз Оленка перебуває у безпечній Європі. Відновлюється та мріє повернутися назад – до мирної України, у свій рідний Маріуполь, де планує будувати успішне майбутнє.
Підготувала Христина ГАМАНЮК.
