Для того, щоб написати дану статтю, мені довелося перевірити багато інформації, яка стосувалася представників цієї родини. Адже спочатку виходила якась плутанина. А ключик до її розгадки полягав у тому, що впродовж тривалого часу в родині одному з синів традиційно давали таке ж ім’я, як у батька, дідуся і т.д. І таким іменем було ім’я Теофіл. Тож тепер, розібравшись у ситуації, можна виносити її на ширше коло читачів «Нової Зорі».
Зауважу, що перший відомий священник у цій родині носив інше ім’я. Це був о. Степан Горникевич (1795-1882) – довголітній парох с. Дроговиж Роздільського деканату на Львівщині. Він мав дружину Марію, яка пережила чоловіка на три роки і померла в Стрию у своєї дочки Людвики Перош. Крім неї, у сім’ї був ще син Теофіл, від якого й пішли усі наступні Теофіли Горникевичі. Він народився у 1823 році. Перед висвяченням одружився з Юліаною Горчинською (1828-1903), батько якої Іван носив титул барона. Отець Теофіл Горникевич працював сотрудником у Городку та Стрию, адміністратором у Коростові Стрийського повіту, парохом у Гошеві з 1851 по 1894 рр., де замінив на парохії свого батька і 23 роки віддано служив громаді. В Долині заснував гімназію і сиротинець, а в Гошеві — жіночий монастир Згромадження Пресвятої Родини і молочарню. З 1880 року обіймав посаду Болехівського декана. Він один з перших виголошував проповіді українською мовою. Відійшов у вічність 28 жовтня 1894 року.
У Теофіла та Юліани Горникевичів було п’ятеро дітей: син Теофіл, який при хрещенні отримав ще одне ім’я – Теодозій, та дочки: Олександра (по чоловікові Гриневич), Ольга (по чоловікові Панчак), Емілія (по чоловікові Левинська) та Євгенія (по чоловікові Лорет). Теофіл Теодозій, що був найстаршим у сім’ї, народився в Гошеві 1862 року. Висвячений на священника у 1885 році. Працював адміністратором парафії у Гузієві (у 1886-1891 рр.), а пізніше – парохом у Витвиці (в 1891-1896 рр.) та в Гошеві Долинського повіту (з 1896 р.). Як і батько, був Болехівським деканом із 1906 року до смерті. Помер у Гошеві в 1919 році.
Цей Теофіл-Теодозій Горникевич був одружений з Наталією Долинською (1868-1943). У подружжя народилося семеро дітей: два сини – Теофіл та Мирон і дочки: Наталія (по чоловікові Стернюк), Ірина (по чоловікові Ганушевська), Марія (по чоловікові Щуровська), Оксана (по чоловікові Соловій) та Галина (по чоловікові Лонкевич).
Теофіл Горникевич народився 14 лютого 1891 р. в селі Гузіїв Долинського повіту. Середньошкільні студії закінчив в українській Академічній гімназії у Львові, а теологію – у Львівському університеті, де навчався з 1910 року. У 1915-1918 рр. він перебував на санітарній службі в австрійській армії. Рукоположений на священника в 1918 році, був капеланом при Українській Галицькій Армії до 1919 року. Навесні того ж року він був у Бережанах як духівник військових лічниць і єдиний український старшина. На той час у місті перебувало понад півтори тисячі поранених стрільців. Перед висвяченням 5 серпня 1918 року він одружився з Анною Яворською (1895-1990), дочкою пароха с. Лучинці Рогатинського повіту.
У 1921-1924 рр. Т. Горникевич вивчав біологію та психологію в Українському університеті у Львові, водночас брав активну участь в організації народних шкіл. Від 1927 р. викладав у Львівський Академічній гімназії та вчительській семінарії сестер Василіянок. У 1925-1935 рр. о. Теофіл був парохом у с. Сихові біля Львова, віддаючи всі свої сили відбудові місцевої козацької дерев’яної церкви Cвятої Трійці (нині – пам’ятка архітектури державного значення), яка перебувала тоді у крайньому занепаді.
У 1940 р. Т. Горникевич разом з родиною переїхав до Відня, де вже впродовж багатьох років жив і працював його старший брат Мирон. Отець М. Горникевич був парохом церкви св. Варвари. Згодом, у 1947-1956 рр., о. Теофіл викладав релігію в гімназіях та Вищій технічній школі у Відні. Також він був радником Консисторії Львівської і Віденської архиєпархій УГКЦ, заслуженим працівником Українського Католицького Університету в Римі, зокрема його архівного відділу.
Наш Блаженніший Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф Сліпий незвичайно шанував о. Теофіля Горникевича та високо цінував його працю на духовній ниві. За завданням кардинала він часто виїжджав до Югославії, де таємно зустрічався з представниками підпільної УГКЦ в Галичині та передавав їм усі його розпорядження.
Однак найяскравішою сторінкою «віденського» періоду його життєдіяльності, безперечно, стала праця над упорядкуванням та опрацюванням українських архівних збірок, які у той час перебували на зберіганні в Австрійському державному архіві як депозит митрополита Андрея Шептицького. Зокрема, він відшукав, упорядкував і підготував до друку передусім близько 700 важливих оригінальних документів, що зберігалися в австрійських державних архівах та розповідали про події в Україні у 1914-1922 роках. Ці документи, зібрані в чотирьох томах, говорять про українські, російські, польські та інші справи в часі війни і в часі революції на Сході Європи, а передусім про важні для нас часи періоду творення Української Держави 1918 року.
Оцінюючи його душпастирську працю та людські якості, о. Петро Хомин писав: «Був він непересічно здібний, у праці ревний і впертий, незвичайно обов’язковий, чесний, добрий і зразковий священник».
Помер отець Теодор Горникевич 2 жовтня 1969 року у столиці Австрії – Відні.
Мирон Горникевич народився 23 серпня 1886 року в м. Розділ Жидачівського повіту (нині Миколаївський район Львівської області). Навчався у гімназії в місті Стрий. Від 1904 р. студіював богослов’я у Львові, 1907-1909 — в м. Інсбрук (Австрія). Митрополит Андрей Шептицький висвятив Горникевича на священника після його одруження з донькою священника Емілією Ортинською 12 лютого 1912 року. У 1913 р. здобув вчену ступінь доктора теології у Віденському університеті. Редагував журнал «Основа» у Львові (1913 р.). У 1914-1917 рр. був засланий до Сибіру в Єнісейську губернію у місто Минусинськ. Додому повернувся 2 січня 1918 року.
У 1923 р. Митрополит Андрей Шептицький скерував о. Горникевича на роботу у Відень. Тут він займався організацією відзначення 300-річчя смерті св. Йосафата (1923 р.), курсів «української мови і обряду» для молоді, відновленням церкви, видав німецький переклад української літургії, запросив галицьких владик до Відня. У час голодомору в Україні 1932-1933 рр. був генеральним секретарем допомогової акції кардинала Теодора Ініцера. Отець Горникевич докладав великих зусиль, щоб донести правду про жахливі події в Україні серед громадськості західної Європи та розпочав акції допомоги жертвам голодомору.
У 1934-1948 рр. був віце-президентом Єпархіального митрополичого архієпископського суду. За дорученням Андрея Шептицького, від 1934 р. був відповідальним за архів уряду ЗУНР, 1942 р. передав його та архів В’ячеслава Липинського як депозит до Австрійського державного архіву (тоді в складі Німецького центрального архіву). У 1945 кардинал Теодор Ініцер призначив М. Горникевича генеральним вікарієм Віденського архієпископства для українців в Австрії.
Отець-прелат Мирон Горникевич був довголітнім парохом церкви св. Варвари у Відні, котрій присвятив 40 років свого життя. Цей храм став центром духовного й суспільного життя українців за кордоном. У часи Другої світової війни тут надавали прихисток і допомогу українським біженцям та іншим емігрантам. Також він був вірним сторожем нетлінних мощів св. Йосафата. У 1945 році організував вивезення мощей з Відня до Риму. У 1958 р. М. Горникевич передав парафію св. Варвари в опіку василіянам (перебувала у їх віданні до 1969 р.). Автор статей на церковно-історичну тематику, книги «Церква Св. Варвари у Відні» (Л., 1929 р.).
Після приєднання Австрії до нацистської Німеччини греко-католицький священник був під пильним наглядом гестапо, підозрювався насамперед через свою допомогу українцям, вивезеним на примусові роботи. Свої дії о. Горникевич повинен був ретельно приховувати. Щоби захистити о. Горникевича, кардинал Теодор Ініцер призначив його Генеральним вікарієм для вірних візантійського обряду в Австрії.
Переїхавши у Західну Австрію, він більше не мав права повертатися на територію, окуповану радянською владою. Потім радянська влада заарештувала його дружину, яка провела кілька років у концтаборі в Сибіру, а в 1955 році була звільнена.
Помер о. М. Горникевич 21 квітня 1959 р. у містечку Зольбад-Галль (Тироль, Австрія), де останній рік правив у церкві св. Сальватора. Похорон відбувся за участі численного духовенства та українців Австрії. У листопаді 2015 року в цьому містечку, яке зараз називається Галь-ін-Тіроль, відбулося урочисте відкриття та освячення пам’ятної дошки о. Мирону Горникевичу.
Як було сказано вище, о. Мирон Горникевич був одружений з Емілією Ортинською (1892-1961), яка народила йому дочку Марію. До речі, гарний портрет Емілії Ортинської-Горникевич намалював свого часу Олекса Новаківський. У Теофіла Горникевича було три сини: Теофіл, 1919 р.н., – доктор медицини в Німеччині; Богдан, 1925 р.н. (загинув у 1944 р.) та Олег (1926 р.н.) – доктор медицини у Канаді. Коли помер їхній батько, у смутку залишилися дружина, два сини з невістками (найстарший син помер у 1998 р.) та п’ятеро внуків. Чи був серед них Теофіл, питання залишу відкритим.
Брати Горникевичі для нас, наче ті два солунські Апостоли, що в заранні нашої історії сіяли зерно Божого слова. Це були священники непересічних здібностей, обов’язкові й пильні, працьовиті та чесні. Вони увічнили своє ім’я активною душпастирською працею та великою подвижницькою діяльністю.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич».
