Ольга Сав’юк через ревність втратила кохання, довго жила в Донецьку, повернулася додому, стала волонтеркою і живе з чоловіком, якого завжди любила.
Свою історію Ольга розповідає в одній з кав’ярень, куди приносить на продаж свою випічку. Жінка — вправна кухарка-кондитерка. Частину від заробленого вона перераховує на ЗСУ та допомагає волонтерам готувати для наших захисників різні види смаколиків: від тушкованок до домашнього печива.
«Я не раз в житті помилялася через невпевненість у собі, впертість і небажання зрозуміти інших», — каже кухарка-волонтерка. – Особливо не розуміла свого Миколу, якого кохала і шалено ревнувала».
Із нинішнім чоловіком Ольга зналася з дитинства. Ще у школі хлопець зізнався подрузі в коханні. Та одружуватися молоді не поспішали, хотіли вивчитися на кухарів, бо з дитинства любили дивувати рідних та знайомих смачненьким.
Після закінчення училища Микола та Ольга мріяли поїхати за кордон, заробити грошей та відкрити власний ресторан, а тоді й побратися. А щоби не просити в рідних на поїздку грошей, закохані влаштувалися на роботу офіціантами в кафе.
«Я ревнувала коханого, бо мені здавалося, що на нього всі дівчата та жінки задивляються, — продовжує пані Ольга. — А задивлятися було на кого, бо Микола був поставним високим, русявим, голубооким парубком, схожим на принца із закордонних фільмів-казок. А я — звичайна дівчина. Тому я діймала коханого сотнями запитань, замучувала підозрами і докорами».
Хлопець, не витримавши, одного разу сказав спересердя, що він… зрадив кохану. І хоча це було неправдою, його слова розірвали ніжну дівочу душу навпіл.
Через запальний характер і ревнощі Ольга звільнилася з роботи і вирішила поїхати світ за очі. «Світом за очі» для Ольги виявився… Донецьк, бо коли дівчина в сльозах поверталася додому, то на міській зупинці почула розмову двох, вочевидь приїжджих, російськомовних жіночок, що «на Донбассе платят хорошо». Це й стало тим ключиком, який Ольга взяла, аби відкрити хоча й українську, але чужину.
«Якщо там добрі зарплати, то мені й за кордон їхати не треба, — міркувала рішуча і запальна дівчина. — Та й мову російську знаю, і люди свої. Як зароблю, то приїду та відкрию омріяний ресторан, а ще… ще пару собі там знайду, і хай Микола кирпу не гне».
Отак навмання Ольга поїхала в Донецьк. Вийшла на вокзалі та пішла у перше кафе, що побачила. Там запитала, чи не потрібна їм кухарка. Дебела, густо нафарбована синіми тінями, тітка витріщилася на дівчину, бо вона її… просто не розуміла. Ольга розмовляла українською. Дівчина миттю второпала, і повторила своє запитання російською. Тітка наче подобрішала, але за мить знову спохмурніла: «Бендеровка, что ли?», — запитала. Ольга хотіла відповісти, що так, вона з бандерівського краю, і цим пишається, та й рідні її воювали в УПА. Але… Вирішила змовчати, бо знала, що їй потрібні були робота, житло, гроші. Тим часом тітка Валя (так звали нову знайому Ольги) стала поблажливішою та запропонувала приїжджій показати свої уміння на кухні. До речі, про документи, диплом та санітарну книжку навіть не запитувала. Хоча в Ольги все це було.
Аби показати, що вона вміє, дівчина приготувала м’ясо по-французьки та курячий крученик з грибами. Тітці Валі та ще кільком працівникам кафе страви приїжджої «чудачки» засмакували. Так вона в перший день приїзду влаштувалася на роботу. Можна сказати, що Ользі начебто пощастило, бо тітка Валя одразу і в гуртожиток її поселила. Але вже за кілька хвилин перебування там дівчина оторопіла, бо таких брудних будівель вона в своєму житті не бачила.
«Мене поселили саму в бруднющій кімнаті. Я до ранку не могла спати не лише через сморід, бруд, тарганів, але й через крики та п’яні співи, — пригадує Ольга. — І коли на роботі в мене все більш-менш було добре, то в гуртожитку — суцільний жах. Хтось розбовкав моїм сусідам, що я «западенка», і на мене посипалася брудна лайка, прокльони, а кожен п’яниця ще й чіплявся до мене».
Допоміг дівчині чоловік, який так був схожий на Миколу: високий, кремезний, але з чорним, мов вороняче пір’я, волоссям, крючкуватим носом і колючим поглядом ще темніших, аніж волосся, очей.
«Не чіпай її, бо я-а-а-а-к вмажу, ти мене знаєш!», — крикнув російською незнайомець до чергового п’яного горе-залицяльника та додав кілька відбірних матів.
«А я що, Ваня, я… нічого, — пробелькотів п’яндига. — Я все зрозумів, вона тобі подобається і її більше ніхто не зачепить».
«Не бойся, Маруся, тєбя нікто больше нє тронєт», — поблажливо, з легкою посмішкою сказав дівчині рятівник. Вона відповіла, що її звати не Маруся, а Ольга, та чоловікові, схоже, було байдуже, бо він вирішив, що вона — Маруся. А з Ванькою Артюховим (так звали чоловіка) ніхто не смів сперечатися. Артюхов був маркшейдером, планував та контролював будівництво підземних допоміжних споруд та розробки видобутку вугілля у шахті Лідієвка, що в Кіровському районі Донецька.
Наступного вечора, коли Ольга поверталася з роботи, Іван прийшов у гості. Приніс букет ромашок, а ще… ковбасу, майонез та шампанське. Одразу почав казати дівчині, що вона йому сподобалася, і він хоче… одружитися, бо «Маруся» інша, аніж жінки, яких бачить щодень. Далі Іван сам почав готувати вечерю та прибирати в кімнаті. Ольга не могла отямитися.
Тим часом Іван говорив, що він не абихто, а син поважних батьків. З ними прожив 10 років. Але трапилося нещастя: на Артюхових напали бандити і зарізали їх. Хлопець залишився сиротою. Далі – інтернати, виживання, напівголодна боротьба за життя… Але Іван добре вчився і легко поступив в інститут та став маркшейдером. Дружину він хотів не абияку, а таку, щоби не пила, не лаялася, була тихою, поважною, покірною та вірною. Згодом Іван сказав, що не вміє говорити красивих слів, робити компліментів, але обіцяє бути вірним чоловіком…
Через два місяці Ольга з Іваном тихо розписалися. Після одруження чоловік привів дружину у трикімнатну квартиру та подарував норкову шубу. Мама й сестра Ольги її заміжжя не схвалили, але коли побачили, що новоспечений зять непитущий, серйозний, дещо навіть скупий, однак добрий господар, змирилися.
Незабаром у пари народилися два сини – Григорій та Вадим. Ользі довелося звільнитися з роботи, бо чоловік добре заробляв і, як обіцяв, забезпечував родину. Жили Артюхови непогано і їм навіть заздрили.
Щоправда Ольгу тривожило те, що вони з Іваном не повінчалися в церкві, бо хоча жінка й не була з дуже релігійної родини, однак часто з батьками та сестрою ходила до церкви. Проте Іван сказав, що у нього «немає часу на такі дурниці». Щоправда дітей Ольга охрестила, коли була в мами на Прикарпатті. Ані рідним, ані чоловікові про це нічого не сказала, бо не хотіла чути від них докорів і лайки. Хресними хлопців стали випадкові люди, які на той час були в церкві. Священник, який хрестив Ольжиних синів, радив жінці якось змінити своє життя та спробувати вмовити Івана повінчатися, але жінка на це лише мовчки кивала головою, наперед знаючи, що цього вона робити не буде.
Дивно, але Ольга з Іваном так і не стали справжнім подружжям. Він залишався для жінки далеким, чужим.
«Я, бувало, сперечалася, сварилася, але лише один погляд чи окрик Івана (руки, на щастя, чоловік ніколи не піднімав) зупиняв мене», — продовжує жінка. Ще й сини виросли схожі на батька: розумні, красиві, але відлюдькуваті, як вовченята. У важкі хвилини жінка згадувала Миколу, як би склалося її життя, якби вона не поїхала в Донецьк.
Коли почалася Революція Гідності, Ольга підтримувала майданівців. А Іван, попри те, що був злий на олігархів і корупціонерів, казав, що все це маячня, і жити їм добре буде лише з Росією. Згодом чоловік пішов в «ополчєніє». Ольга вирішила повернутися додому. На жаль, діти підтримали батька та… залишилися з ним.
…На Прикарпатті жінку не прийняли. Мати, яка жила разом з сестрою Оксаною та її родиною, тихо попросила, аби донька пішла від них. Чоловік Оксани був поранений на Майдані, а потім пішов захищати Україну, воюючи на Сході. Жінка поселилася в старому готелі. Незабаром і роботу сама собі знайшла: разом з кримчанкою Алісою почала пекти торти на замовлення.
Жінки спільно винайняли невеличку однокімнатну квартиру. Ольга щодня телефонувала синам, та вони не хотіли з матір’ю розмовляти…
Одного разу жінка …зустріла Миколу. Колишній коханий був змучений життям чоловік. У міському парку двоє дорослих людей кілька годин ридали та виплакували-виговорювали своє життя. Микола розповів, що після їхньої сварки він поїхав за кордон. Там познайомився з Іветтою, угоркою із Закарпаття, одружився. Вони відкрили ресторан, хотіли емігрувати в Угорщину, виховували двох доньок. Та не судилося, бо Іветта загинула в ДТП. Змучені життям, люди зрозуміли, що їм Бог дає другий шанс.
Незабаром Микола познайомив Ольгу з доньками. Вони не одразу, але прийняли татову знайому, а згодом змирилися. Через три роки приїхали до матері і її сини, які не витримали знущань «ополченців». Однак довго в неньки вони не затрималися, поїхали за кордон, живуть і працюють там і досі.
З Іваном Ольга розлучилася та побралася з Миколаю. Із ним хоче повінчатися в церкві та прожити до кінця життя. Зараз чоловік возить нашим захисникам їжу і ліки, а Ольга працює, волонтерить, дякує Богові за другий шанс і сподівається побачити удома своїх синів.
Сабіна РУЖИЦЬКА.
