Те, що формує наші думки, відчуття естетики та настрій, і те, що може впливати на наш світогляд, політичні ідеї та вибір. Поговоримо про музику!?
«Музика пробуджує мрію у людей усього світу і насамперед у ті часи, коли для мрії в житті місця взагалі не залишається» (Рудольф Шенкер).
Інколи в житті кожної людини настає момент (чи то всеохопного розпачу, чи піднесення), коли здається, що ніхто більше не може її зрозуміти. В такі моменти ми звертаємося до нашої духовності – віднаходимо її в молитві, поезії або музиці. Дивовижно, що для кожної людини існує певна пісня (чи декілька пісень), яка буде для неї особливою і до якої можна звернутися у різний час. Чи зустрічали ви людину, яка б не любила музику? Звісно, їй можуть не подобатися певні жанри, але щоб взагалі?
В цьому і сенс музики – осягнути наші емоції, увібрати їх в себе та передати так, щоб торкнути найглибші струни людської душі.
У теперішній час кожен з нас заново відкрив для себе музику, зокрема, українську. Це відродження нашої ментальності й духовної приналежності, що формувалася століттями. З українською музикою ми вбираємо в себе сакральність нашого народу, передану нам на чуттєвому рівні.
Та чому хтось досі обирає слухати музику іншу, чужу нам, приймаючи її за особисте? Найбільша наша проблема – це російська музика, яку ми й досі, в час повномасштабної війни з тою ж таки росією, чуємо у буденному житті. І проблема ця – не поодинокий випадок.
Насправді дуже багато людей слухали чи слухають російську музику. Ми зустрічаємо її у відео в стрічці новин, чуємо на музичних телеканалах чи радіо, або просто, йдучи вулицею. Для когось – це музика його молодості і спогадів, а хтось віднайшов її для себе відносно недавно.
Та в чому ж проблематичність такої «залюбленої» російської музики?
Історія «культурних відносин» між Україною та росією дуже складна, але водночас простіша, аніж будь-що… Упродовж всього свого існування росія «віднаходила» для себе «магучую расєйську культуру», яка насправді є нічим іншим, як «Франкенштейном» – вкраденим «чимось» з кожної культури світу, перейменованим на свій лад і поданим, як щось нове. При цьому, головне – не забути стерти пам’ятки про першоджерело, бо раптом хтось та й запам’ятав, що насправді собою являє «російська культура». Музика ж є частиною культурного процесу, а отже увібрала в себе всю його алегоричність. Це працювало на «вкорінення» російського у нашому інформаційному просторі роками, працює й тепер. Слухаючи російське, ми нормалізовуємо їхні наративи, ідеї й думки у нашій країні. Ми переймаємо ті переконання, які нам вкладає у музику «російська свідомість», і радо популяризуємо їх. Донедавна більшість з нас навіть не розуміли, яким насправді могутнім інструментом маніпуляції над людською свідомістю є музика. А правда в тому, що найбільше на нас впливає те, що, як нам здається, є нашим вибором.
Надаючи перевагу російській музиці, ми цим самим відкидаємо українську музику на другий план. Маємо пам’ятати це тоді, коли казатимемо, що українська музика гірша, а музична індустрія «віддалено стара». Кожного разу, коли ми обрали послухати щось російське, ми цим самим «загальмували» розвиток нашого. Бо для чого тоді писати своє, якщо все одно виберуть чуже? Для чого вкладати «високі ідеї» у зміст, якщо можна зробити на кшталт того, що популярне? Наша легковажність у цьому питанні дорівнюватиме допомозі російській пропаганді. Цим самим ми асимілюємо свою культуру в чужій, а тому залишаємося беззахисними перед ними, адже культура – це те, що захищає, а музика – це те, що допомагає пережити важкі часи. Як казав відомий на увесь світ Адріано Челентано: «Я вірю, що музика – це голос особливого духу, завдання якого збирати мрії світу, і який, проходячи через свідомість людей, здатний залагодити, нехай навіть на короткий час, їх розбрати, або потрясти душі, руйнуючи соціальні незручності».
Згадайте себе 24 лютого цього року: чи могли ви слухати музику, чи сиділи й безупинно моніторили новини? Яка пісня була першою, яку ви увімкнули після повномасштабного вторгнення росії в Україну? Впевнена, що більшість з нас увімкнули саме українську музику. Це наша духовна потреба – єднатися зі своїм, тим, що розуміє, і тим, що з нами на рівні значно вищому, аніж здатна зрозуміти людина.
Відмовитися від російської музики буде маленькою перемогою для кожного з нас, але великим кроком до очищення від «російського бруду» нашої культури. Так ми допоможемо насамперед самі собі, бо віднайдемо свою ідентичність. Хіба не можемо ми тут, у тилу, не беручи до рук зброї, перемогти хоч такий «чинник окупації», як російська музика?! Хіба не можемо переступити свою зону комфорту і виключити умовного Висоцького, поки хтось не переступив нас?
Та, кажучи про українську музику, мусимо виокремлювати якісну українську музику, яка формує у нас почуття прекрасного від тієї, яка написана тільки заради чогось – «хайпу», грошей, популярності тощо.
Тут хтось може обуритися, кажучи, що «На кожен товар є свій покупець», і відповідно, у кожного свій смак та вподобання, не можна засуджувати спроби писати українське. Це справді так, але знаємо, що для того, аби виховати себе як націю ентузіастів, як щось більше ніж посередність, мусимо споживати відповідні музику, літературу чи кінематограф. Бо в цьому формуємо нашу духовність, яка, в свою чергу, формує нашу свідомість.
Остап Вишня писав: «Коли входиш в літературу, чисть черевики!». В цьому є зерно правди і застосувати його ми можемо й до музики. Які пісні почують іноземці, шукаючи в браузері «українська музика»? Наша музика має позиціонувати нас світові. Але як вона це робить зараз?
Кожного разу популяризуючи щось, згадайте про те, що це культурний спадок, який ми передаємо майбутнім поколінням, і те, яка свідомість буде у них, залежить від нас. Культурна освіченість нації починається з тебе, тому давайте творити, слухати і любити якісну українську музику, яку підспівуватиме увесь світ!
Марія ІВАНЦІВ
