Кажучи кожного разу, що світ складний, маємо знати: насправді складне тільки моє «я». Як та для чого зрозуміти себе, аби змінювати світ, і до чого тут зірки?
Те, яким ми сприймаємо світ, залежить від того, чим ми наповнені всередині. Формуючи власні думки, бачення і свою особистість, ми паралельно формуємо наш світогляд. То, може для того, аби зрозуміти світ і оточення, варто спочатку зрозуміти себе?
Але ж як це зробити? Для того, аби зрозуміти себе, треба насамперед полюбити себе. Бо як же дивно, що ми можемо знаходити красу в усьому. Віднаходимо її в тихому шелесті весняного вечора, в миті, коли бджоли гудуть над квітами, а опісля небо пронизує блискавка у супроводі розколистого грому, провісника літнього дощу. Ми зустрічаємо її навіть тоді, коли вітер зриває осиротілий лист із сухих гілок дерев і безжалісно крутить ним у повітрі, аж поки не накрутить зимову хуртовину. Ми бачимо цю красу і захоплюємося нею.
То чому ж не можемо побачити краси у відображенні свого люстерка? Чому не можемо помітити своєї внутрішньої вроди, яка осяює все живе навколо, знаходячи притулок у наших блискучих очах? Знаходимо усе те в інших, але не в собі.
Насправді, це просто людство нав’язало нам свої ідеали. Але чому ж ми слухаємо? Та що вони взагалі знають!? Хто і чому вирішує, яким має бути ідеал? Ми всі – унікальні, а це головне. Можливо, хтось скаже, що я пишу банальні речі, але ж це правда! Якби всі змінювали себе «під один шаблон» тільки через те, що якийсь дядько/тітка вважає ідеалом саме таку зовнішність, то що б тоді було? Хіба правильно змінитися до невпізнаваності й облишити ті свої особливості?
Насправді, Ти – витвір мистецтва. Можеш з цим не погодитися, але ти – шедевр. Твій «дурний сміх» – зовсім не дурний, він прекрасний. Не змінюй себе, щоб стати ідеалом для людей, яких навіть не знаєш. Адже мода зміниться, прийдуть нові ідеали, а ти маєш жити в гармонії з собою, почуватися комфортно у своєму тілі й досягнути катарсису у своїх думках.
То що ж зробити? Найперше – налагодити «затишок» у своїй голові. Розумію, що це дуже легко на словах, але ж ключем до всього у цьому житті є наші думки. Кажуть, що «краса в очах того, хто дивиться» – коли ми звертаємо увагу на недоліки суспільства, коли звинувачуємо когось, маємо розуміти, що в інших ми не любимо те, що заважає нам у самих собі. Тому для того, аби віднайти для себе щастя, ми маємо вдосконалюватися. Саме вдосконалюватися, а не змінювати себе кардинально, бо ідеальним є лише Бог, ми тільки можемо наблизитися до Нього, стаючи кращими.
Людина, яка є щасливою, ніколи не буде осуджувати інших, а тому ми не маємо приймати погані слова близько до серця – вони не мають впливати на нас і змінювати наші ідеї. Для того, аби знайти гармонію з собою, треба перестати себе картати. Минулі помилки залишаються в минулому, ті, які робимо тепер – для того, аби знати себе, а майбутні мають стати нашим досвідом. Помилки – це нормально, бо так ми вчимося жити. Абсолютно кожна людина робила щось не так, ми не самотні в цьому. Для того, аби прийняти себе, потрібно налаштувати свою зону комфорту і залишити позаду людей, що намагаються змінити нас на свій лад. Аби бути впевненим у собі, варто знайти для себе мету в житті і цілеспрямовано йти до неї. Книги, фільми, якісна музика, доброзичливі люди – все це має надихати нас змінювати себе так, щоб залишитися собою. І головне – бути собою в будь-якій ситуації.
«Хто я?». Ні, це не фраза президента у новорічному зверненні, це питання, на яке кожен з нас має дати собі відповідь. Та перед тим, як давати відповідь, маємо запам’ятати, що насамперед кожен з нас – просто людина. Людина – зі своїми вподобаннями, думками, ідеями. Людина – прекрасна, коли щира. Коли плаче, сміється, грається з кошеням. Коли споглядає на зорі в нічному небі і хоче порахувати усіх птахів, що летять у вирій, щоб потім, коли вони повернуться, знову перерахувати їх, чи всі є на місці. Є речі, які ми не можемо осягнути, і речі, які нам просто не до снаги. Однак ці «недосконалості» є виявом нашої сили: наші дивацтва – просто інший погляд на світ; наша вразливість – доказ того, що попри все погане, що трапилося з нами у цьому житті, ми й досі відчуваємо; наші думки, ідеї, погляди – це наша можливість змінити світ. Так, адже для того, аби змінити світ, не обов’язково бути «супергероєм», бо коли полюбимо себе, ми будемо дарувати цю любов оточуючим, а світ формують люди.
Український письменник, поет і музикант Сергій Жадан у своєму блозі писав: «…Але так чи інакше – всі намагаються виговоритися, пробують переказати словами те, що з ними відбувається. А що з нами всіма відбувається? Майже 250 днів тому наша реальність зламалася. Світ став іншим і потрібно мати достатньо сили та любові, аби пробувати його перезібрати, аби не спинитися, аби кінцево не замовкнути. Ми перекладаємо від початку кладку життя, відновлюємо контури реальності, ословлюємо тишу, що западає довкола. І, здається, у нас це іноді непогано виходить. Виявилося, що в нас справді достатньо сили й любові, аби не боятися. І не мовчати».
Бо й справді, віднайти в собі любов у такі нелегкі часи – ознака мужності, але знайти любов до себе – найважче, бо себе, чомусь, любимо в останню чергу. Але для того, аби продовжити жити, а не існувати, маємо відшукати розуміння самих себе, бо тільки «знайшовши себе», можемо допомагати іншим та стати частиною творення нової історії. Не забуваймо, що не тільки рідні нам люди потребують нас, а й наша країна, яка заслуговує на те, щоб її становленням займалися реалізовані, щасливі та амбітні. Вільну державу можуть творити тільки вільні люди.
Особливо це актуально в такі темні часи, як зараз. Бо в час темряви завжди треба шукати світло, яким можемо стати ми самі, варто лише пам’ятати: у світі мільярди людей, стільки ж і зірок у Всесвіті, але вони не прагнуть рівнятися між собою, вони просто сяють і захоплюють. Не рівняймося на ідеали, рівняймось на зірки.
Марія ІВАНЦІВ
