Не віриться, але від того 24 лютого, коли ми одного ранку прокинулися раніше звичайного, минає вже дев’ятий місяць. Прокинулися ми того ранку від гуркоту літаків і свистів ракет, того ранку російські танки зайшли в Україну…
«Військова спецоперація» – проєкт кривавого диктатора володимира путіна взяти за тиждень Київ набрав того ранку своїх обертів. Але одразу пішло щось не так. Замість бліцкригу диктатор отримав несподіваний і впертий опір Героїчного українського народу.
Мислення і поведінка путіна виявилися дуже схожими на поведінку звичайнісінького схибленого маніяка і ґвалтівника. Зрештою він навіть і сам не намагався приховувати своїх маніакальних вподобань, висловлюючись напередодні нападу на адресу України в брутальний і агресивний спосіб, мовою примітивного і схибленого ґвалтівника: «Нравітся, нє нравітся – терпі, моя красавіца». Однак, у його словах була й правда. Україна – це й справді Красуня. Ще й до того ж відважна Красуня! І ця Красуня не розгубилася, не забарилася і дала миттєву відсіч, а з нею і адекватну відповідь: «Нравітся нє нравітся – зла імперія развалітся»!
Агресор, коли заганяє свою жертву в якесь відлюдне і темне місце, чомусь не передбачає її відчайдушного опору і мало не ображається на неї… А ще він чомусь сподівається, що зовнішні спостерігачі мали б не втручатися в ситуацію насилля, він дратується, що перехожі допомагають захиститися бідній жертві…
Пишу ці рядки зранку, 16 листопада, після вчорашнього найбільш масового удару по критичній інфраструктурі України… Ґвалтівник неабияк розлютився, бо «Група дев’ятнадцяти» після виступу Володимира Зеленського погодила спільну заяву з пунктом, у якому висловлюється осуд війни росії проти України і згадується резолюція Генасамблеї ООН із закликом до рф вивести війська з міжнародно визнаної території України.
Скільки разів протягом цих дев’яти місяців ми запитували себе, звідки стільки ненависті і жорстокості могло накопичитися в людиноподібних істот, які прийшли ґвалтувати і вбивати нас?… І як таке могло трапитися в XXI столітті?…
Ось тут нічого нового немає. Ім’я цьому всьому – «пропаганда». Російська пропаганда працювала десятиліттями, щоб прокласти дороги до України російським танкам… А останнім часом вони навіть не соромляться закликати топити українських дітей, а також закривати людей в хатах і спалювати там…
Уся ця моторошна історія нагадує історію руандійської радіостанції «Тисяча пагорбів». Вона є класичною ілюстрацією того, як працює пропаганда і які бувають моторошні наслідки.
Геноцид у Руанді стався у середині 1994 року. Тоді, за різними даними, руандійці племені Хуту за три місяці вбили від 500 тисяч до мільйона своїх співвітчизників-тутсі. Темпи вбивств були набагато більшими, ніж навіть у Голокості, а способи значно менш витонченими. Жодної промислової основи чи плану просто вбивали: ножами, палицями, вогнепальною зброєю. Ведучі радіостанції «Тисяча пагорбів» прямо закликали винищувати опонентів, іноді перераховуючи в ефірі адреси та імена людей, які, на їхню думку, підлягали знищенню. Ось тільки одна цитата з ефіру: «Ви минули деяких ворогів. Ви повинні повернутися туди й покінчити з ними. Могили ще не наповнені!».
Геноцид у Руанді вивчали дуже ретельно. Дослідники намагалися докопатися до причин, які спонукали половину населення країни спробувати вбити всю другу половину. Дивне спостереження – на пагорбах убивали більше, у низинах — значно менше. Як виявилося, пояснення цьому полягало в тому, що на пагорбах станція приймалася добре, у низинах – погано. Що сильніший рівень пропаганди, то більше вбивств і охочих у них брати участь…
Російська державна машина пропаганди — це, звичайно, не радіо «Тисяча пагорбів». Можливості там набагато більші та куди витонченіші. Давно освоєно інтернет, а телевізор, як і раніше, — основне джерело інформації (точніше, пропаганди) для більшості росіян.
Суд над творцями та співробітниками радіо «Тисяча пагорбів» триває досі. Хтось зумів зникнути, хтось – помер, не дочекавшись вироку, а хтось уже отримав довічний термін. Сподіватимемося, що на російських пропагандистів чекає така сама доля. Адже вони не просто співучасники — вони є прямими організаторами геноциду в Україні… А нам тим часом слід дбати про розвиток своїх, справжніх українських ЗМІ!
За лічені години, до того моменту, як російські танки зайшли в Україну, вночі виходив з друку черговий номер нашої газети «Нова Зоря»…
В цих воєнних умовах нам, як і всім іншим українським ЗМІ, довелося докласти багато труду, щоб до Ваших домівок у мороці війни з нашою газетою заходив промінчик світла, тепла і надії. Було це нелегко з багатьох причин, але найосновніша для друкованих видань – це те, що річну передплату всі отримали у грудні-січні за стандартною ціною, а початок агресії у місяці лютому зумовив подорожчання на папір та друк на понад 30%… Нам довелося шукати різних додаткових фінансових ресурсів, але ми таки зуміли безперебійно приходити до осель наших передплатників. А ще дуже приємно, що багато волонтерів передавали нашу газету безпосередньо у прифронтові зони і за це їм велика вдячність!
Крім того, наша редколегія, як і кожен український колектив, у воєнних умовах не обмежилися своєю звичною редакційною роботою, але теж у рамках співпраці з Івано-Франківським архієпархіальним антикризовим координаційним центром докладала протягом цих дев’яти місяців усіх можливих зусиль, щоб допомагати нашим захисникам і захисницям та внутрішньо-переміщеним особам.
Триває передплата на 2023 рік… Знаємо, як зараз важко кожному українцю звести кінці з кінцями. Але звертаємося до всіх, кому не байдуже українське слово, зокрема духовне слово, допомогти нам, щоб і в наступному році ми змогли приходити до Ваших осель та осель Ваших рідних, близьких і знайомих. А ще Ви можете й надалі допомагати нам приходити в прифронтові зони. Витрати у цьому випадку редакція готова взяти на себе, а також буде дуже вдячна, якщо хтось бажатиме благодійно долучитися до цього. Ми й надалі докладаємо усіх зусиль, щоб ціни, наскільки це можливо, на передплату істотно не змінювалися.
Нашій газеті вже 96 років… Хоч і були в нашій історії роки, коли доводилося мовчати… Адже, як відомо, в 1939 році із знайомих мотивів радянська влада закрила часопис. І лише у 50-их роках його було відновлено у Чикаго (США), як єпархіальну газету, яка виходила по 80-ті роки минулого століття. З 27 березня 1991 року газета «Нова Зоря» була відновлена в Україні і її можна передплачувати на всенаціональному рівні. Друковане слово в умовах війни неабияк важливе. Воно приходить туди, де не раз бракує електроенергії чи немає Інтернету… Але навіть не це основне – друковане слово зупиняє мить і мерехкотіння екранів та занурює читача в глибокий океан читацького плавання, де ніщо інше нас не повинне відволікати.
Тож ми бажаємо й надалі творити, і нехай ні російська агресія, ні російська пропаганда не стане нам на заваді! Разом, з добрим Словом, до перемоги!
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор.
