Утративши роботу та родину, Олена Прушко змінила життя завдяки знайденим біля статуї Діви Марії коштам.
Колись успішна викладачка художнього факультету одного із західноукраїнських університетів 14 років проживає у Польщі. Кандидатка наук нині працює у великій будівельній компанії. У вільний час пише картини на продаж, бере участь у виставках, а ще подорожує, вивчає старовинну польську архітектуру. обмірковує новий мистецький проект, пов’язаний зі старовиною. Щоправда цьогоріч їй довелося відкласти всі плани на майбутнє. Бо наразі Олена у вільний час допомагає місцевим волонтерам розселяти земляків, які змушені були полишити батьківщину через війну, та організовує збір гуманітарної допомоги для українських вояків.
«Це нині я успішна й щаслива, — каже в телефонній розмові жінка. — Щоправда до цілковитого щастя мені бракує лише перемоги України. Але так було не завжди. Ще коли я жила в Україні, то зазнала такого горя, що інша людина від таких проблем могла захворіти, опинитися у психіатричній лікарні, спитися…».
«Що ж таке з вами трапилося? — обережно запитую польську доброчинницю. — Я знаю, що ви були художницею, викладали в університеті».
Жінка каже, що все це правда, але її досягнення та робота не тішили. Батьки Олени, за словами жінки, ніколи її не любили через те, що вона зовні була схожа на дідуся по татовій лінії. Той був випивохою, часто бив бабусю, діставалося і невістці, мамі Олени.
Згодом батько дівчинки пішов з дому, забравши дружину з донькою. А його батько незабаром… помер. Але нелюбов рідних через таку, начебто дивну причину, до Олени в родині була. Коли в сім’ї народилася молодша донька Ірина, яка була схожа на матір, то всі одразу почали вважати її принцесою. Оленка ж росла сама по собі, не любленою, відлюдькуватою. Втіху дівчинка знаходила лише в малюванні. Олена сама себе «записала» у художню школу, і там пропадала днями й вечорами. Навіть звичайну школу відвідувала неохоче. Батьки, здається, навіть раділи, що старшої доньки часто нема вдома.
Олена змалку брала участь у різноманітних конкурсах, отримувала десятки нагород і навіть грошових премій. А після закінчення школи легко і без жодних «домовленостей» стала студенткою художньо-графічного факультету місцевого університету. Юнка поринула у мистецьку стихію, добре вчилася, малювала, мала багатьох знайомих. Та в творчому житті був ще й інший бік: алкоголь, безладне статеве життя у мистецьких «тусовках».
«Чесно скажу, мені усе це не подобалося, але ж не хотілося бути білою вороною, тому робила, як усі, — мовить Олена. — На другому курсі, я, як мені тоді здавалося, закохалася у одногрупника Михайла, сина знаних місцевих художників. Ми почали жити разом. Я тоді вже мріяла про свою родину. Думала, як ми з коханим станемо відомими, відкриємо власну художню галерею, будемо проводити виставки маловідомих художників, популяризувати їх, а коли ті стануть знаменитими, – заробляти, продаючи їхні картини. Але… це були юнацькі наївні мрії».
Михайло, як виявилося, навіть гадки не мав одружуватися з подружкою. Олена для нього була лише черговою дівчиною, з якою він жив трохи довше, аніж з іншими.
Одного разу, коли Олена швидше повернулася з навчання, то застала коханого з іншою дівчиною. Вона, звісно, вчинила скандал, але хлопець лише сміявся і казав, що, коли вона справжня мисткиня, то повинна зрозуміти, що йому, як художнику, щоразу потрібно нове натхнення і «нова муза». А якщо вона й надалі хоче з ним жити, то мусить з цим змиритися. Олена, плачучи, покинула Михайла й почала шалено працювати, аби «забутися». І хтозна, що і як би надалі було з нею, якби не пара із церковного мистецтва. Саме тоді дівчина з однокурсниками потрапила до храму.
«Я зрозуміла, що тут зможу знайти спокій, і сюди зможу приходити як додому, — продовжує доброчинниця і волонтерка. — Проте не думайте, що я одразу стала дуже віруючою, почала ходити на Служби Божі, чи підтюпцем побігла до Сповіді».
Згодом Олена познайомилася з кількома священниками та людьми, які працювали в храмі. Одному з отців вона розповіла про своє непросте життя та попросила дозволу приходити до церкви щодня. Той радо погодився. З кожним днем майбутня мисткиня поволі змінювалася. Вона покинула гулянки, майже перестала спілкуватися з розгульними друзями й подружками. Натомість щодня бувала у церкві, де займалася розписом, навчалася, іноді допомагала працівникам храму. А щоби віддячити отцям за доброту, розмалювала стіни парафіяльного будинку. Старанність у навчанні не минула безслідно. Олена вступила в аспірантуру, захистила дисертацію та почала викладати.
Це може здатися неймовірним, але, мабуть, через її щиру молитву та молитви отців і багатьох парафіян, ніхто й ніколи в аспірантурі та під час захисту наукової робити навіть не натякнув на так звану «подяку». Натомість ті, які вчилися разом з Оленою, витрачали на «віддяки» науковому керівнику та учасникам комісії шалені кошти.
«Я нарешті отримала роботу мрії, могла малювати досхочу, навчати цьому студентів, — розповідає жінка. — Але ситуація вдома пригнічувала: батьки, коли дізналися, що я вже працюю в університеті, запропонували… виписатися з дому і більше допомагати сестрі, яка вже двічі не могла поступити на економічний, ніде не працювала і сиділа на шиї в батьків».
Жінці було прикро, проте вона змирилася. Про майбутнє не мріяла, але дякувала Богові за кожен прожитий день.
…Усе змінилося, коли Олену раптово звільнили з роботи. Вона була наймолодшою за віком на кафедрі, у неї не було «міцного плеча», тому коли треба було влаштувати на роботу племінницю одного з місцевих можновладців, дівчині вказали на двері. Також вона повинна була залишити й кімнату в гуртожитку, де жила як викладачка. Олена вирішила повернутися додому, але Ірина була категорично проти, аби сестра жила з ними. Батьки, звісно, підтримали улюблену доньку. Молода художниця опинилася фактично на вулиці, без житла, без роботи, без підтримки рідних.
«А як же ваші знайомі священники та люди з церкви, з якими ви, напевно, вже й подружилися? — запитую жінку. Вона відповідає, що не хотіла їм розповідати про свої проблеми, хоча даремно. Можливо, вони чимось і допомогли б. Та Олена не сміла, бо вони й так багато зробили для неї.
Аби вижити, Олена почала продавати свої картини. За виручені кошти зняла однокімнатну «малосімейку» і відчайдушно шукала роботу. Та, як на біду, роботи за фахом не було, а картини не купували. Тоді жінка влаштувалася прибиральницею в один з магазинів, але до неї почав чіплятися підстаркуватий заступник директора. Коли Олена різко відмовила йому, той сказав керівництву, що вона… обікрала один з відділів, і дівчині довелося заплатити кілька тисяч гривень «компенсації», аби справа не потрапила до правоохоронців. Олена була у відчаї: грошей, аби заплатити за житло, не було, не вистачало навіть на їжу. Що робити, жінка не знала.
Проте Господь уже мав чудовий план змін для Олени. Одного разу, коли вона проходила біля ротонди Діви Марії, то з гіркотою подумала: якби я мала гроші, то негайно поїхала б звідси та почала нове життя. Це може здатися фантастичним, але, поглянувши додолу, жінка побачили згорток із кількома сотнями… доларів. Ймовірно, гроші загубив хтось із перехожих або туристів-іноземців, чи подружніх пар або гостей, які десятками приходили до ротонди у день весіль, щоб покласти квіти та сфотографуватися.
«Я сприйняла ці гроші як подарунок самої Богородиці та щиро подякувала Небесній Неньці і вирішила, що треба негайно кудись вирушати та почати нове життя», — зізнається мисткиня-волонтерка.
Наступного дня Олена зібрала речі й поїхала до Польщі. Там влаштувалася маляркою у будівельній бригаді. Вона багато і важко працювала, а у вихідні малювала та згодом почала пропонувати свої картини у місцеві мистецькі крамнички. На зекономлені гроші жінка винайняла кімнатку в хостелі, а згодом – квартиру, швидко вивчила мову, стала бригадиркою. Через кілька років вона вже керувала кількома будівельними бригадами та стала відомою у мистецьких колах.
«Я усвідомила, що такі зміни для мене лише на краще, і за все це я була вдячна лише Богові та Його Пресвятій Матері. І Тоді я вперше в житті у 31-річному віці пішла до Сповіді», — веде далі жінка. – Після Святого Причастя для мене взагалі змінився світ. Я чітко зрозуміла, що проблеми з родиною і роботою були в мене для того, аби я потрапила сюди. Адже тут я щаслива: маю справу для заробляння грошей, і малювання — для душі».
Олена мовить, що поки що не хоче спілкуватися з родичами, хоча вже й зла на них не тримає, навіть кілька разів надсилала їм гроші. А ще вона не готова створити власну родину, бо хоче втілити кілька великих мистецьких справ. І якщо буде на те воля Божа, то матиме і чоловіка, і дітей. Зараз жінка щодня молиться, аби закінчилася війна, аби Україна перемогла ворога і робить усе можливе для допомоги українцям.
Сабіна РУЖИЦЬКА
